І будуть люди

Витріщиться так, мовби бог його зна яку дурницю і ляпнула: „Яких іще старостів! Тут он хоровий гурток організовувати треба, а ви із своїми старостами!..“ Гарнізовуй, кажу, що собі хочеш, а про свою стару матір теж не забувай. Думаєш ти женитися чи отак лобурякою й доходишся, поки тебе всі дівки оминати стануть? „Не думаю, — каже, — зараз не думаю. І не вмовляйте мене, мамо, й не просіть, бо зараз нізащо не женюся!“ А коли ж? — питаю. Коли ж?! „Після світової революції. От як звільнимо пролетарів усього світу од буржуйських кайданів, отоді я вам і приведу в хату невістку“. Еге ж, приведеш, приведеш… Приведеш, тіки не в хату, а хіба на мою могилу… А він тіки сміється. А він ще й співає: „Ми раздуєм пожар міровой!“ Дуй, дуй, кажу, сину, тіки дивися, щоб губи собі не обпік! Вогонь, сину, такий: палить, куди вітер повіє. Та й кому вони милі, всі оті пожари! Тутечки одна хата загориться — од страху серце заходиться, а ти увесь світ хочеш спалити… Ще дужче регоче, шалапута!.. „То, мамо, не такий пожар буде: в ньому тіки буржуї погорять!..“

І що воно за діти такі повелися: ані тобі пошани, ані страху божого! Ходять як оглашенні, не слухають ні батька, ні матері. Не доведи господи, іще й невістку отаку приведе! Кручену-верчену, що їй тіки пожари у порожній голові і густимуть. Тоді вже напалять. Розведуть тутечки таке, що й на мені шкіра горітиме.

Іч, крутиться перед дзеркалом із тим картузом!»

— Максиме!..

— Мамо, скіки вам казати: не Максим, а Володимир!

— Чи ти ж хоть поїв? — пропускає мати мимо уваги оте зауваження: «Для кого ти, може, й Володимир, а для мене таки Максим».

— Та поїв.

— А що ж ти хоть їв?

— Та молоко ж пив! — як до глухої, кричить Володимир, бо мати оце вже питає його втретє про одне й те ж.

— Хоть би скоріше мене оця клята хвороба відпустила, я тобі борщику та каші зварила б. А то зовсім у мене охлянеш. І так, бач, одна шкіра та кості.

— Які там кості! — заперечує Володька. — Ви за мною голови не сушіть — про себе більше думайте.

— Як же, сину, не сушити. А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!

— То я пішов.

— Йди, сину, йди, хай тебе бог береже!

— Може, вам що треба?

— Спасибі, сину, в мене все є… Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.

Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:

— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.

Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню. Дивиться на Максима, і їй мовби аж легшає.

— Іди, сину, йди, не думай про мене. Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело…

І Володька виходить із хати.

Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею. Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води срібною лускою. А при самому обрію великою червоною вершею зависло сонце.

Володька перевів погляд на село, що лежало перед ним, прорізане мальовничою звивистою річкою. Там і річечки тої — курці по кісточки, горобцеві по коліна, а дивись, які розкішні левади випоїла по обох берегах! Та ще й верби обступили її: п’ють не нап’ються, хвалять не нахваляться чистою джерельною водою.

А понад левадами — садиби. І довгі вулиці, і високі тополі, явори та осокори — і все те огорнене такою прозорою тишею, що аж в грудях лоскоче од неї, аж м’ятним холодком повіває на серце! Все наче завмерло, наморене цілоденною працею, поринуло в дрімоту…

Та ось лунко ляснув батіг, і вулицею, повертаючись із пасовиська, посунула натомлена череда — село враз ожило, наповнилося гомоном. Череда розтікається живою рогатою річкою, непоквапно, поважно ремигаючи, розливає пахощі пережованої трави і парного молока. То одна, то друга корова одривається од того плямистого потоку, заходить у навстіж одчинені ворота, а там уже на неї чекає господиня з чистою, як сонце, дійницею, сама така ж чиста, в білій легенькій хустині. Мине кілька хвилин — і від корівника до корівника, од двору до двору, по всьому селу задзюрчить, задзвенить, заспіває тугими білими цівками запашне молоко…

Вдихнувши на повні груди повітря, Володька рушив до центру, намагаючись не запилити черевики. Ще здалеку побачив Івасютиного Йвана: пер йому назустріч із двома парубками. Один із них лузав насіння, плюючись через губу лушпинням, другий ліниво тринькав на балалайці. Іван теж запримітив Володьку, бо зупинився, а потім знову рушив уперед разом із своїми дружками. Тільки той, що лузав насіння, тепер уже тримав руки в кишенях, а другий завдав балалайку на плече, мов кийок перед бійкою.

У Володьки враз напружинилося тіло, а під картузом, на шрамі, що лишився після того як його почастували кийком, застрибав, забився болісний живчик. Стиснувши щосили кулаки, зціпивши зуби, так що аж жовна виступили на побілілих щоках, Володя ішов на Івана, йшов і не збирався поступитися дорогою.