І будуть люди

А тут іще завжди прихильна доля підсунула оте вбивство. Чим довше роздумував Ляндер, тим більше переконувався, що це не просто якась там помста чи вбивство з метою пограбування… Тут пахне серйознішим. Набагато серйознішим!

Відвідини о. Діодорієм покійного д. Віталія не лишилися непоміченими. Чули люди, як вони сварилися, бачили, як вискочив Діодорій із хати, сиплючи прокльонами, як видер із корінням молоденьку яблуньку. Все, все запримітили люди!

Навіть те, що в о. Діодорія живе якась таємнича людина. Хтось бачив, як серед ночі в слуховому вікні жеврів вогник цигарки («Хто б то міг бути? Батюшка ж наші не курять!»). Хтось чув голоси, що доносилися з того ж горища. Комусь впало в око, що о. Діодорій в останній час неохоче пускає до себе прихожан: все норовить зустріти на ганку та й спровадити з двору. І вже якась баба, якась велика достойниця, якась божа свічечка під великим-великим «шекретом» («Це ж тільки вам, кумо, а більше нікому!») розповіла всьому селу, що в «нашого батюшки… в нашого панотця живе якийсь праведник. А прийшов він із святих земель, Єрусалиму, від самого гроба господнього. І за плечима в нього — два андели: лівий андел і правий андел, а на лобику в нього — терновий вінець, а довкола голівки — сіяніє…»

Отже, ота «свята людина», може, й справді із-за кордону, вирішив Ляндер. А відтак недалеко й до висновку: тут пахне шпигунсько-терористичною організацією. І звабливі мрії про майбутній процес, коли на лаву підсудних сядуть десятки контрреволюціонерів (чим більше, тим краще!), про величезні звіти в газетах, а в тих звітах неабияке місце відведено йому, Ляндеру, який знешкодив оцю організацію, не давали йому спокою. Кров бухає Ляндеру в голову: він бачить себе уже на іншій, набагато вищій посаді, в іншому, набагато більшому будинку, в іще величнішому кабінеті з такою довжелезною доріжкою од дверей до столу, що ноги підламаються, доки хтось добереться до крісла… І вже сотні процесів! І тисячі, десятки тисяч ворогів революції! І нова, ще вища посада в найбільшому будинку, де мармурові колони здіймаються аж до хмар, де людина повзає по сходинах безсилою, розплющеною козявкою.

І його, Ляндера, портрети. Тисячі, десятки тисяч портретів у важких золочених рамах, в темній бронзі, з холодним сталевим відблиском строгих фарб!..

Тут Ляндер отямлюється. Спускається із сьомого неба, зніяковіло відкашлюється…

…Вирушили на операцію в одинадцять нуль-нуль цілим загоном. Хоролівка проводжала їх цікавими поглядами освітлених вікон, нашорошеними вулицями. Вибігала хатами аж на гору, дивилася, куди вони їдуть. За містом зустріла степова чорна тиша. Поринули в неї, як у море, і безконечний сувій дороги ліг під копита коней. Небо губилося в хмарах, що висли над головами вершників, зривалось на дощ. І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.

За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:

— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради…

Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.

— Ніхто не довідався про наш приїзд?

— Та начеб ніхто…

— Дивись!

Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:

— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем. Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город…

Розділилися. Рушили. І хоч до двору о. Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.

Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, о. Діодорій, спав сном праведним по денних трудах. Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству. Не спала тільки дочка Віра: діждавшись, доки батьків зморив сон, вознеслася в обійми Миколи. Оте потайне раювання і спричинилося до того, що Микола ніяк не наважувався покінчити із гостинами, які затягнулися більше, ніж слід. Уже о. Діодорій натякав на небезпеку, вже матушка, підіслана ним, делікатно питала, чи не пора пекти пироги на дорогу, а Микола все тягнув і тягнув, одурманений, причарований молодою попівною.

Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.

— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.

— Я повернуся.

— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть… можуть убити… Що я робитиму без тебе?

— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють…

— А коли ти на мені женишся?

— Як знову стану хазяїном…

Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:

— Батюшко, відчиніть!

Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками: