І будуть люди

— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама…

І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль.

А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:

— Хазяїни, поглухли, чи що?!

Клацнули двері, стривожений голос о. Діодорія:

— Хто там?

Микола затамував віддих.

— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте!

Отець Діодорій довго возився з запорами.

— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, господи! — голосно примовляв він.

«Щоб я почув», — здогадався Микола. Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.

Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив о. Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:

— Веди до хати!

Миколі не треба було нічого більше пояснювати. Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькому залізу, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували о. Діодорія. Той затявся на своєму; нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.

До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:

— В коморі нічого немає.

— В погребі не знайшли…

Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в о. Діодорія:

— Може, й на горищі нікого нема?

Отець Діодорій помітно зблід, але відповідь його була:

— Клянусь богом — нікого немає!

— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте…

Важко, ох, як важко підніматись о. Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!

— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.

Підштовхуючи о. Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.

Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»

— О, а це що?!

Здивований вигук, що пролунав над самим вухом о. Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву. Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.

— Ви як сюди, баришня, потрапили?

В о. Діодорія відлягає од серця: бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.

— Це моя дочка… — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.

— Але чого вона тут?

— Вона завжди спить на горищі… Влітку спить, — поправляється о. Діодорій.

— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досікується Ляндер.

— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну доньку.

Тепер о. Діодорій, переконаний в безмежній милості божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе, господи, за святу нашу справу!..»

Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.

Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.

— Ви точно знаєте, що пішли?

— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись о. Діодорій. — А ти де од них ховався?

— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узуватися.

— Підеш? — запитав о. Діодорій.

— Піду… І так загостювався…

— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине.

Доки матушка ходила до комори по сало, о. Діодорій не спускав з Миколи важкого погляду.

— Чого ви так на мене витріщились?

— Так, — мовив о. Діодорій. Походив по кімнаті, нервово сплітаючи пальці, потім зупинився перед гостем, який все ще сидів на лаві, з натугою спитав: — Віра… до тебе ходила?

Микола довго не відповідав. Поправляв усе чоботи, червоніючи шиєю. Врешті неохоче признався:

— А то ж до кого…

Отець Діодорій аж похитнувся. До цього плекав надію, що Віронька лягла в оту постіль, аби врятувати його, свого батька. Пропікаючи очима тугу Миколину шию, сказав із ненавистю:

— Не могли… щоб по закону!

Микола звів голову, по-вовчому вищирив зуби:

— Якого ще закону від мене хочете?.. Я сам поза законом! Бачили, як на мене полюють? Обкладають, як скаженого вовка… Спіймають — уб’ють і заривати не стануть! Отак десь у ярузі і зогнию…

Звівся, притупнув ногою, наче хотів пересвідчитись, чи добре узувся, став перед о. Діодорієм — широкоплечий, дужий, міцний — такого так просто не зіб’єш із ніг! — з прихованою погрозою сказав: