І будуть люди

Та Світличному зараз не до печалі, не до споглядання природи: їде не сам, їде з товаришкою Ольгою. Бо товаришка Ольга в останній час стала все частіше й частіше навідуватися в оте село, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, а секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб. Що ж її так тягне туди? Школа?.. Дак хіба в інших селах немає шкіл?.. Боротьба з неписьменністю, лікнепи й лікбези? Так не тільки ж у цьому селі живуть неписьменні чоловіки та жінки, парубки і дівчата!

Отже, щось інше було причиною того, що де б товаришка Ольга не була, куди б не їхала, а, дивись, візьме та й заверне до села, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, де секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб…

Життя не гладило товаришку Ольгу по голівці, доля не балувала її. Ще у дев’ятнадцятім році покохала одного товариша — там же, на фронті, й побралися. Справили в полку весілля: було багато промов і мало горілки, широкі усмішки, присмачені солоними дотепами, і вузенька постіль на лаві в єдиній напівзруйнованій хаті, що лишилася од спаленого села. Сердечні побажання любові та щастя і обірвана тривожним сигналом ніч, коли прямо з гарячих обіймів — за револьвер, за гвинтівку — відбивати шалену атаку ворожої кінноти.

Іржали коні, свистіли шаблі, бухали постріли. Гаряча кров чвиркала до темного неба, опадала на землю кривавим дощем… На ранок, відбивши ворога, ховали кінармійці своїх полеглих друзів. Велика братня могила, червоні, наспіх збиті домовини, застиглі, холодні обличчя, навіки заплющені очі. Остання коротка промова, тужна мелодія, глухий шерхіт землі, трикратний салют…

Піднявши намертво затисненого нагана, товаришка Ольга продовжувала стріляти навіть тоді, коли товариші опустили гвинтівки. Стріляла до останнього патрона, наче хотіла розстріляти небо, і сонце, і весь білий світ за те, що насмілилися забрати у неї коханого…

Минула війна, мертві лишилися в могилах, живі поверталися до життя. В двадцять третьому зустріла товаришка Ольга хлопчину — такого ж молодого та запального, як і сама, такого ж нещадного та непоступливого до всіх ворогів революції. По кількох вечорах після того, як зрозуміли, що не можуть одне без одного жити, вона просто сказала йому:

— Забирай, що в тебе є, та й переходь до мене.

Жили холодно, голодно, але весело. Вкривались єдиною старенькою ковдрою, лежали на закам’янілому матрацові, вечеряли часто шматком чорного хліба й окропом, але не дуже журилися. Ба навіть сміялися, реготали до сліз, коли в когось із черевика вилазив палець, коли доводилося перев’язувати мотуззям стоптаний ботинок, щоб не так настирливо просив каші.

Молодість брала своє, молодість шуміла в революційних піснях, горіла в дискусіях, піднімалася в запальній, у невтомній роботі. Молодість крокувала містами і селами, і не було такої сили на світі, щоб її зупинити, а тим більш — повалити!

Отак прожили вони аж до осені двадцять третього року, а восени товаришка Ольга знову стояла над могилою і дивилася заплаканими очима, як опускається червона домовина з її чоловіком, що загинув під час хлібозаготівель в одному із сіл Полтавщини. Після того товаришка Ольга замкнула своє серце і вся віддалася роботі. Ще коротше підстригла волосся, ще строгіше стала вдягатися, пробувала навіть курити, щоб зовсім убити в собі все жіноче, яке вряди-годи проривалося, підкрадалось, застукувало зненацька. Особливо ранніми веснами, коли молоде, нерозкохане, недолюблене тіло набухало жагучим бажанням. Вона обливалася щоранку крижаною водою і щосили затягувала на гімнастерці широкий ремінь.

І коли їй вже стало здаватися, що зуміла закувати своє серце бронею, в її розмірене, вивірене, віддане до останньої хвилини громадській роботі життя ввірвався Ганжа. Ввійшов владно, по-чоловічому грубо, не питаючи дозволу, і чим більше вона боролась із собою, чим більше злилась та гнала найменший спогад про нього, тим частіше й настирливіше він повертався до неї. Особливо у снах…

І, сама того не помічаючи, на двадцять восьмому році розквітла товаришка Ольга дозрілою красою. Пом’якшали, почервонішали твердо стулені вуста, ласкавим поблиском взялися сірі очі, ніжно округлилися щоки, підборіддя, шия, і навіть коротко підстрижене волосся втратило хлоп’ячо-задерикувату шорсткість, вляглося покірними пасмами.

Тож не дивно, що Федько охоче погодився підвезти товаришку Ольгу. «Дамочка хоч куди! — думав він, оглядаючи свою супутницю так, що вона аж зайнялася рум’янцем. — Як це я її досі не примітив!» В дорозі солов’єм розливався про громадянську війну, про свої бойові подвиги. Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:

— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп…

Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.

— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.

— …та як скочу в сідло… — вдав, що нічого не чув, Світличний.