І будуть люди

— Тут нам ще похвалитися нічим, — щиро зізнався Ганжа, йдучи поруч з товаришкою Ольгою. — Заїдає оця неписьменність, як вошва, а від неї й уся забобонність… От пусти найбезглуздішу чутку — повірять. І перепитувати не будуть… Землетрус у Криму пам’ятаєш?

— Ну, пам’ятаю. В газеті було…

— Отож-то й воно, що було… Лучче б вони й не писали… Прочитав якийсь грамотій та й пустив по селу: «Крим провалився, солі не буде». Як двигонули з мішками по сіль, замало крамницю не рознесли!.. Прибіг я на те ярмарисько, давай умовляти та совістити. Де там! Пруть мов скажені, роздирають крамаря на шмаття: давай солі, і квит! Не заспокоїлися, поки останню пучку винесли… Запаслись тої солі — всю Європу посолити можна…

Товаришка Ольга дзвінко сміється, Ганжа ж докірливо каже:

— От тобі весело, а спробувала б з отакими до чогось домовитись — гіркими сльозами плакати стала б!.. От, щитай, завтра косити почнем. Скільки я крові собі попсував, поки ТОЗ організувати вдалося. Здається, й сліпому видно, й дурному понятно: що не під силу одному, те гуртом, граючись, можна зробити! Говорили, думали, сперечалися, радились — мало за петельки не бралися. Вирішили почати із того, щоб гуртом землю орати. Скластися докупи: в кого плуг, в кого конячина чи віл, а в кого нічого немає — в того руки робочі. До якої ж пори отаким, як Івасюта, кланятися та землю в оренду віддавати!.. Ну, добре, домовились, навіть жеребки потягнули, з чийого поля починати, щоб нікому обидно не було… Думаєш, все обійшлося тихо та мирно? В перший же день Приходько Іван побився з Протасієм. Здалося, бач, Приходькові, що Протасій погано його ниву оре — тільки шкрябає плугом… «А, так-перетак, та ще й переоняк, дак ти мені поле псувати!..» Як скресалися поміж собою — ледь люди розборонили… Зміряв я пооране Протасієм, показую Йванові: «Дивися, щоб тобі повилазило, людина на совість орала, а ти до неї прискіпався!..» А він мов дурману наївся: мілко, і квит! Протасій же за коня та й додому: «Хай тобі чорти орють, а відьми скородять!..»

— Так і не доорали?

— Так і не доорали. Розповзлися — хто в ліс, хто по дрова… Але ти не думай, товаришко, що ми руки після цього опустили! Знали, на що йшли: не біленькими долоньками — мозолями кривавими нове завойовується. То, може, декому здається, що нашого брата-селянина гаслами перекувати можна. Здерся на трибуну, кинув гасло та й сиди, жди, склавши ручки на пузі, поки гасло оте поведе до комунізму… А ми комунізм ось оцим будуватимемо, — показав свої натруджені руки Ганжа. — До чого це я… От посіяли кожен осібно, а збирати вже будемо гуртом. І молотити також. Заорендували кооперативом паровик і молотарку: годі вже ціпами всю зиму махати… Хоча й тут не обійшлося без сварки. Це — коли тік вибирали, де молотарку поставити. То кожен так і норовив, щоб поближче до свого двору. Ледь помирили… Та вже як узялися, любо-мило було дивитись! За день розчистили тік. От вертатимемось, якщо хочеш, покажу…

Товаришка Ольга погодилась. Була згодна на все: хай би водив хоч і до самого вечора, хай би хвалився, чим міг похвалитися, що йому дороге, що для нього важливе. Їй, як ніколи, зараз хороше: чи тому, що поруч іде оцей чоловік, чи, може, від оцієї степової достиглої розкоші, колосистого дозрілого золота, що обступає їх з усіх боків…

Отой радісний настрій не покидав товаришку Ольгу й тоді, коли повертались із хутора. День повертав на вечір. Сонце було вже на заході — горіло' чистим червоним вогнем, мовби велетенська жарина. Хліба стояли, просвітлені наскрізь, а від високої козачої могили, порослої шовковистою тирсою, прозорою плямою розтікалася тінь. І чим нижче заходило сонце, тим дальше сягала вона, покриваючи собою порізаний, подріблений межами степ. І вже годі було осягнути зором, де їй кінець, оцій тіні, що падала від могили невідомого запорозького звитяжця.

Притихлі, зачаровані, вони стояли біля могили і відчували, як між ними виростає щось нове, дуже і владне, що йому несила опиратися. Не дивлячись на Ольгу, Ганжа простягнув руку, взяв її маленьку гарячу долоню, повів по схилу. Вони підіймалися все вище і вище, і степ розсувався перед ними. А віковічна тирса — вцілілий шматочок прадавнього степу — була така шовковиста, що Ольга не витримала, попросила Ганжу:

— Зачекай.

Сіла, скинула чобітки, простягла босі ноги в траву і аж засміялася од насолоди. Тоді Ганжа нахилився, мовчки взяв її на руки, притис до грудей і поніс на верхів’я могили. Ольга не пручалась, не боронилась. Щось ніби підказувало їй: так, тільки так і мало статись! Вона лише дивилася йому в очі і вже не бачила, не хотіла бачити нічого іншого, бо ніщо не могло порівнятися з оцими чоловічими очима.

Вони пірнули в траву, і трава зімкнулась над ними. І вже здавалось, що нікого не було і немає на високій могилі, тільки безсоромною жагучою квіткою розцвіла червона хустина, що впала з Ольжиної голови, коли Ганжа ніс її на руках…

Аж під ранок зірвали ту хустину жіночі руки, кинули через плече.

— Що ж мені тепер з тобою робити?

— Що хочеш, роби, тільки не йди од мене.

— А хто ж за мене працюватиме?