І будуть люди

— Кидай район, переходь сюди.

— Не пустять.

— Пустять. Не можуть тепер не пустити!

— А ти справді цього хочеш?

Що ж мені робити з тобою, Василю? Мені, а не Ользі,— їй все це простіше, її ніхто не осудить, не притягне до відповідальності: якщо покохала, то хто посміє їй стати на дорозі? Зупинити, вчепитися в полу: «Не смій!» Та й не така вона людина, щоб послухатися отого грізного окрику, не із тих вона жіночок, що ягницями блукають по світу! А от мені що робити з тобою, Василю? Із тобою, із Мартою, з отією нещасною тепер удовицею, до якої ми так необачно зайшли колись повечеряти та й лишилися на ніч… Куди її тепер подіти, Василю?

І досі, як тільки стемніє, йде до сільради отією нічною «мадамою», як сказав колись дід Хлипавка; йде, ховаючись од людського ока, стережучись пекучого осуду. Чаклує під темним холодним вікном майже до самого ранку, несміливо стукає: «Васильку!.. Васильку!..» А вікно мовчить, вікно не озивається, холодне й жорстоке: зирить понад її головою в загуслу пітьму, і Марту аж дрож пробирає од тої скляної байдужості… Що ж нам робити із Мартою?..

Може, піти до неї востаннє, сісти до столу та й сказати:

«Слухай, Марто, дорога ти молодице: як нам не важко, а пора розлучатись. Бо не закажеш серцю, будь воно прокляте, не примусиш любити… Воно, Марто, не людина, як його не вчи — не навчиш лукавити, як не страхай — не застрахаєш… Тож послухайся, Марто, не ходи до сільради! Не топчи доріжки — не зустрітися нам, Марто, на ній вже довіку. Ти ще молода, красива, ще найдеш собі іншого до пари. Не зійшовся ж світ клином на одному Василеві!..»

Отак скажемо удовиці Марті, і вона, дивись, поплаче, потужить-потужить та й перестане ходити під вікна сільради…

Що ж, будемо надіятись, що так воно й станеться. Тож, відклавши відвідини Марти до кращих часів, підемо разом із Ольгою, що повернулась із села до райцентру, підемо в райпартком, до Григорія Гінзбурга.

…Коли зайшла до нього в кабінет другого дня та сказала, що хоче їхати в село вчителювати, він вигукнув:

— Ти що, сказилася?!

— Вгадав! — усміхнулась щасливо товаришка Ольга. — Виходжу заміж за Ганжу.

Григорій враз посірів, постарішав. Лише зараз помітила Ольга, який він утомлений: аж жовті очі, аж зелене обличчя.

— Ти не захворів? — стурбовано запитала. — Чуєш, Григорію?

— Ні,— відповів здавлено Григорій, уникаючи її погляду. — Я здоровий, — повторив він. — Я зовсім здоровий… І, пробач, дуже зайнятий…

Відсунув одну шухляду в письмовому столі. Понишпорив. Висунув другу. І третю. Й четверту. Все щось шукаючи і все чогось не знаходячи… Заклопотано, настирливо шукав щось, зовсім, здається, забувши про товаришку Ольгу, яка вже ображено дивилась на нього.

— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив…

Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!

— Вітаю… вітаю… — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю…

— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?

— Жнива?.. Ага, жнива… Пам’ятаю… Чого ж, пам’ятаю… Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу. Приїду пізніше, коли молотитимуть… Так, так, коли молотитимуть…

І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»

— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!

— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач… ти вже йди… Бо в мене тут справ…

Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету. Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:

— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою… Так, із головою…

І вийшов з райкому.

На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.

Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав, як убитий. А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково.

Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:

— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили… То скажіть нам, що таке оті ножиці?

І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?..