І будуть люди

Та ще бджоли, перевезені в село, довго не хотіли роїтися в іншому місці — летіли в запущений сад…

А навкруг нового, не обжитого ще колективного подвір’я за один день виросли деревця. Прийшла піонерія та комсомолія, покопала ямки, посадила топольки та явори, полила їх щедро водою, щоб росли та росли, вкоріняючись на довге життя.

— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.

У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи. Відкашлявся, збентежено запитав.

— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?

— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.

— Та ні, я не в гості,— зам’явся Володя. — Я по справі.

— По якій?

— Та… хай тоді розкажу.

— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.

— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька.

Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе. Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин. Чи то світовий пролетаріат не доріс, чи не знав про Володину лиху нетерплячку, тільки вів поки що класові бої мирними засобами, а не брався за зброю.

Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.

— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.

— А то чому? — запитав похмуро Володька.

— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить. Іще сказали, що я достоюся з тобою…

До чого достоїться, Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!

— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся.

І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:

— Будем женитися!

Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.

— Ти чого? — ображено Володька.

Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:

— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі…

Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря аж пощипувало за розпалені щоки. Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!

Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.

Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:

— То ти, Максиме?

Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:

— Я, мамо. А ви чого не спите?

— Я, сину, спала, оце тільки проснулася…

Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.

— Мамо, що їсти?

Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:

— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся. Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском…

Було колись… А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують… Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому…

— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!

— Зараз, мамо.

А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:

— Чи не сталося чого, Максиме?

— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима. — Женюся я, мамо!

В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!

— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?

— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!

А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого. І горе — плаче, і радість — голосить.

— Марусю, сину, береш?

— Та Марусю ж…

Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і в кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого… Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи…

— Коли ж весілля, Максиме?

— Чим скоріше, тим лучче. Тільки, мамо, не здумайте накликати гостей! Ані горілки, ні інших буржуазних пережитків. Чуєте, мамо?

— Та чую, — тяжко зітхає стара. — То це вже ти й мого благословення не хочеш? — питає згодом вона, і голос її тремтить від образи.

— Благословляйте, тіки не іконами!