І будуть люди

— Спалити, Володю, не штука, — погоджується неначе Ганжа. — А от попробуй їх знести. От до Марти Лисючки підеш за образами?

— Ні,— неохоче зізнається Володька.

— А до баби Наталки?

— Не піду.

— І я, брате, не піду. Не піду і вам поки що не раджу. Бо зачепите — буде вам війна на два фронти. І хто його знає, який фронт страшніший: данилівські комсомольці чи наші жінки. Ці як ударять із тилу, то з твоєї армії, товаришу командуючий, тільки пір’я полетить!

— Що ж нам тоді робити? — уже зовсім зажурився Володя.

— Підготувати хорошу революційну виставу.

— Виставу підготуємо… Тіки виставою данилівцям носа не втреш: у них сільбуд он який! Тут треба таке втнути, щоб їм у носі закрутило! Дядьку Василю, а що, як ми візьмемося до весни організувати колгосп?

— Як же ви його організуєте?

— А отак: кожен комсомолець запишеться… — почав знову загинати пальці Володя.

— А як не запишеться?

— Тоді ми його — з комсомолу! — рубає рішуче Володя. — Хочеш у комсомолі лишатися — сам іди до артілі й батьків за собою тягни… А якщо піонерів іще підключити — півсела до весни усуспільнимо!.. Ви чого смієтесь?

— Дивлюся оце на тебе, Володю, та й думаю: чи і я колись отаким був?

— Яким? — набурмосився враз Володя.

— Отаким… Нy, як би тобі сказати… нетерпеливим, чи що, — підбирав найделікатніше слово Ганжа.

— Чого ж це я нетерпеливий?

— Дуже легко все в тебе виходить. Зібрав, наказав — і маєш артіль. А ти подумав, що з отаких наказів тільки чорти плодяться? Що з примусу й дівка не мила?..

— При чому тут дівка? — так і спалахнув Твердохліб, бо здалося йому, що дядько Василь натякає на його стосунки з Марусею.

— Ти, Володю, директиви п’ятирічного плану вивчав?

— Ну вивчав.

— То як там про колгоспи написано? До кінця тридцять другого року усуспільнити п’ятнадцять відсотків…

— Ну, й що з того, що написано!

— Ти не запріг, то не нукай! — аж розсердився Ганжа. — А не хочеш слухати по-людському, то я з тобою і часу витрачати даремно не стану!

Дістав тютюн, скрутив цигарку, запалив. Курив і потроху відходив: тепленьким, легенько-насмішливим димком заволікався погляд Ганжі.

— Я тобі, Володю, добра хочу. Щоб ти дещо зрозумів та затямив. А ти роги наставляєш… От про ці п’ятнадцять відсотків… Думав я, Володю, міркував. Здається мені, що не можна цю справу відсотками міряти. Це ж не земля, що її скільки задумав, стільки й зорав. Та й то, якщо погода дозволить, як кінь не підіб’ється, як плуг не зламається. А тут же люди живі, і кожна людина одна на одну не схожа… Цей до колгоспу хоч сьогодні піде, а в того свідомість ще зовсім не дозріла. Зірви зелене яблуко: що з нього буде? Або заплануй, щоб до майбутньої весни всі парубки переженилися… В кого, може, ще й дівчини немає, ще й не підросла його суджена — все одно женися! Хоч на сучці, а дай Володі план! Та ти не супся, а краще поміркуй над тим, що я кажу. А не хочеш думати, то послухай, що люди розумні говорять…

Звівся, виніс із другої кімнати тоненький учнівський зошит, розкрив сторінки, списані то олівцем, то чорнилом, всіяні кляксами й перекресленими словами, — не пройшов Ганжа школи правопису, не наламував пальці задля каліграфії, то й писав, як доведеться.

— Ось записую… Так, різні думки щодо усуспільнення. А більше, що люди розумні про це пишуть… Ленін не раз казав не спішити, щоб не пошитися в дурні… А от найсвіжіше… Ага, ось воно! От послухай, Володю, що товариш Орджонікідзе нещодавно сказав… «Організовуючи їх…» Це про бідняків і середняків сказано, Володю. «…їх навколо трактора, партія переводить розпорошене селянське господарство на соціялістичні рейки… Щоб завершити цю роботу, потрібні будуть роки, доведеться роками і роками провадити уперту, повсякденну роботу…» Повсякденну й уперту, Володю! «…щоб двадцятимільйонне розпорошене селянське господарство організувати навколо трактора, комуни, колгоспу, артілі…» Роки і роки! А ти — до весни половину села у артіль!

— То що ж це виходить?.. То це я до повного соціялізму і не доживу?

— А соціялізм для кого ми, Володю, будуємо?

— Як, для кого?