І будуть люди

— Тільки для себе чи й для отих, що після нас по оцій землі ходитимуть? Якщо тільки для себе, щоб отак: дайош на завтра соціялізм, бо нам дуже свербить побувати у ньому, а після нас — хоч і трава не рости… Тоді що ж, тоді й справді можна зігнати силоміць всіх дядьків до артілей та й оголошувати соціялізм… От ти, Володю, про світову революцію мрієш, — продовжував далі Ганжа. — От переможе хай революція у Польщі чи у Німеччині. Чи, може, і в Англії… То до кого вони прийдуть учитися, як життя нове будувати? Звісно, до нас: «Ану, покажіть, що ви тут наробили, як хазяїнували — ленінські заповіти в життя перетворювали!» А ти їм тоді що відповіси? Ніколи, мовляв, товариші дорогі закордонні, було нам тих ленінських заповітів дотримуватись, бо пекла нас лиха нетерплячка. Так нами тіпала, що ми до соціалізму не мудрим словом, не прикладом добрим, не переконанням дядька вели, а батурою турили. А як котрийсь дуже впирався, то й наганом у спину: біжи, гад, до щасливої жизні та й не оглядайся назад, бо як пригощу, то й очі на лоба полізуть! Отак пригнали його галопом скаженим, так що з нього тільки мило летіло, а тепер помилуйтесь: лежить, ніяк не віддишеться, хоч до бантини його підвішуй… То що нам оті брати закордонні скажуть? Чи не пошлють нас з отаким соціалізмом кудись подалі… Як ти думаєш, Володю?

Володька мовчить. Вся ота мова дядька Василя — холодна, неприємна купіль. Крижана вода на його гарячу, розбурхану мрію!

А Ганжа все своє та своє. Балакучий сьогодні, як ніколи:

— Взялися ми, Володю, нову, не бачену ще ніколи хату зводити. Важко нам зараз: і лісу такого як слід під руками немає, і цегли наші батьки не припасли — по цеглині треба випалювати. А розмахнулися ж ми он на яку. На таку розмахнулися, щоб не тільки нам — дітям, правнукам нашим у ній просторо та весело жилося! Щоб стояла вона віки і зносу щоб їй не було… І хай ми в ній не поживемо, Володю, нехай тільки підвалини побачимо чи стіни… Сини, онуки наші нехай її добудовуватимуть, а правнуки вже новосілля справлятимуть… Зате не кинуть вони нам, мертвим, гіркого докору, що, поспішивши, заклали ми трухлявого дерева чи погано обпалену цеглу, вивели криві стіни. Зляпали абияк, тільки самим там щоб хоч трохи пожити. От про що нам ніколи не треба забувати, Володю…

Ганжа вже давно забув про цигарку: як поклав на краєчок лавки, так вона там і лежала — пускала тоненьку цівочку диму, поки й погасла. І видно було, що оці всі слова, оця задумлива мова йшла од серця, од вистражданих, недоспаних ночей. Тому й вирвалась у нього іще одна, найпотаємніша, як слід і не виношена думка, яку він ще й не звіряв нікому, навіть дружині:

— Боюсь я, Володю, не наламали б ми дров… Дуже вже багато таких, як ти…

— Дядьку Василю, у вас же он ще ціла лежить, — тихо зауважив Володька, коли Ганжа знову став сипати тютюн у надірваний папірець.

Ганжа взяв погаслу цигарку, запалив, затягнувся глибоко, жадібно, і Володі чомусь стало його жалко. Хоч, якщо розібратись, не Ганжу — Володю треба жаліти: програє тепер він політбій комсомольцям Данилівки, напевне програє!

— То, Володю, ти так даремно, — втішає його Ганжа. — Який же з тебе командир, коли ти у свою перемогу не віриш? Зачекай, скоро прийде Ольга Михайлівна, може, вона нам що порадить.

Тоді Володя і поспішив сказати оте основне, для чого, власне, й прийшов:

— Дядьку Василю, я на Марусі женитися думаю!

— Давно пора! — враз пожвавішав Ганжа. — З батьками домовився?

— Та ще ні…

— Е, так не годиться! Воно тепер і порядки хоч нові, але батьків завжди треба шанувати. Бери мене, Володю, у свати, та завтра і підемо полювати куницю!

— Та… я що ж… Можна і завтра… Я про інше думаю, дядьку Василю.

— Про що ж іще думати?

— Як весілля ісправити… Я вже дещо надумав… То хочу із вами порадитись…

— Червоне весілля — це непогано, — вислухавши хлопця, схвалив Ганжа. — І сільбуд, і вистава. Й у сільраді оформимо… А от щодо протоколу, то тут, Володю, ти перегнув… Та Маруся як довідається, що ти не по добрій волі, а з партійного примусу на ній женишся, то вона знаєш, що тобі заспіває?.. Ні, Володю, збори тут ні до чого! А от комсомольський квиток… Що ж, зумієш її підготувати — приймайте до комсомолу, вручайте на весіллі квиток…

Володя уже радий, що хоч на це вирвав згоду у дядька Василя. Тим більше, що одчиняються двері й заходить Ольга Михайлівна.

— Ну, то я вже піду!

Та — ходу з хати. Як не затримувала Ольга Михайлівна, не захотів лишатися. Ще при ній почнеться розмова про наступне весілля, а Володя страх не любив бабських теревенів!

…Ганжа заїхав за Володькою сільрадівськими дрожками. Сонце саме звелося над посивілою од заморозків землею. Начищеною червоною міддю одсвічували шибки, а звивиста річечка неначе вдяглася за ніч у ковані ризи. І по всьому селу, над кожною хатою, під самісіньке небо — стовпи прямовисного диму. І коли придивитися, то починає здаватися, що то нічна темрява стікає донизу та спалюється дощенту на веселих вогнях. Тож недаремно, мабуть, схоплюються жінки ще удосвіта та одна поперед одної розпалюють печі, щоб очистити небо од нічної каламуті!