І будуть люди

— То й гасити навчишся! — зробив категоричний висновок голова. — Раз у конях розбираєшся, то не можеш бути поганим пожежником! В пожежному ділі що головне? Коні щоб справні були! А наш тюхтій довів їх до того, що падати стали. Вже, було, й догорить, а вони все не їдуть… Всю команду, паразит, розпустив! Давай бери їх, сучих синів, у руки! — напучував Світличного голова. — Ну, я не прощаюся: ночуватимеш у мене. Поки квартирю підберемо…

Ще здалеку побачив Федько високу каланчу і чим ближче підходив до неї, тим більше наростало у ньому таке відчуття, що там чогось не вистачає. Врешті зрозумів: пожежника. Каланча стояла посеред порожнього двору: ніде ні душі. Праворуч розмістився просторий сарай з величезними двостулковими дверима, за сараєм — конюшня, а ліворуч — невеликий приземистий будинок з облупленими, давно не мазаними стінами. Федько пройшов у відчинені навстіж ворота, які навряд чи коли й зачинялися, попрямував до будинку.

В просторій кімнаті було аж сизо од тютюнового диму. На підлозі валялися пріла солома, шмаття брудного паперу, якесь ганчір’я, а за столом при вікні сиділо четверо здорованів і засмальцьованими картами різались у підкидного. Вони так і завмерли, побачивши незнайомого у шкуратянці, в хромових блискучих чоботях. Світличний же підійшов до столу, простягнув руку до рудого, як вогонь, парубійка, що тасував саме карти, замість привітатися коротко наказав:

— Ану, здай і мені!

— А хто ви такі будете?

— Здавай, здавай, потім скажу!

Виграв. Здали вдруге — знову залишив рудого у дурнях. Потім зібрав карти, подер і викинув у помийницю.

— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!

— Ми не свині,— образився один із пожежників. А другий знову спитав:

— А хто ви такі будете?

— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.

Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників. То шукали Миколу, то не було Василя і Микити; навіть удома не знали, куди вони повіялись.

— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.

Ті винувато мовчали.

Світличний походив, походив, потім наказав:

— Надіти форму!

Пожежники сипонули до сарая. Вискакували звідти в касках, в брезентових робах, на ходу підперезувалися широченними ременями з мідними пряжками. Знову вишикувались, їли очима начальство.

Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:

— А це що?

— Шолом.

— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики… Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.

Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.

— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько. — Вам собак дохлих возити! Та що ви на мене дивитесь? Ви на себе погляньте! На себе!.. Яким повинен бути пожежник? Пожежник як пройде по вулиці, то в усіх дівчат жижки затрусяться. А ви на кого схожі?

Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.

— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?

— Ми тут не винні,— хтось понуро із гурту.

— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає…

— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту… — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!

— Та ми що ж… Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство… — загомоніли пожежники.

— Отже, домовились?

— Та чого ж, домовились!

І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справні виїзди. Пожежники ходять по-військовому підтягнені, чітко повторюють команди, а на каланчі сюди-туди походжає вартовий у сяючому шоломі.

Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:

— Молодці! Ну й молодці!

Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:

— Бачите, які смертники?