Читаем І будуть люди полностью

— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.

Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.

— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати… Василівно, накривай на стіл!

— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там… — глухо попросив Федько.

— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами… Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.

— Куди?

— В ЦК партії. На ім’я товариша Косіора. От пообідаєм, сядем та разом і надряпаємо… А ми теж в свою чергу напишемо. Від полтавської губміліції…

— Поможе?

— Мусить помогти!

— А як не вийде нічого?

— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати. І от що: повернешся до Хоролівки — партквиток здати! І жеребця… Не хватало, щоб тебе за конокрадство судили!

— А зброю?

— Зброю мені віддаси. На зберігання. Я тобі видам розписку, щоб там не чіплялися. Розберуться в ЦК, тоді й поверну…

— А мені що ж: у Хоролівці відповіді ждати?

— Подумали і про це. Коли б ти був не такий шалапутний, можна було б і в Хоролівці. Тільки ж ти такий, що не будеш чекати, поки біда тебе розшукає,— сам на неї нарвешся. Хотів я тебе взяти до себе, у апарат… Хоча б знову в карний розшук… Не виходить!

— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.

— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав… Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати… Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини. То як: згода?

— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.

— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.

— Та знаю.

— От і добре! — повеселішав Денисович. — А тепер давай обідати… Василівно!

— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.

— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»

Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня.

Денисович проводжав до воріт:

— Ну, бувай!

— Спасибі за все… — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив впродовж вулиці,— тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й образливо.

Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:

— Забери жеребця!

Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:

— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..

Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.

І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.

Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.

— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?

— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті висів напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.

— Федю!

— Я, мамо.

Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.

— Ох, сину, де ж це ти пропадав?

— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.

— Чого ж ти нам нічого не сказав?

— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.

— Чого ж вони тебе звали?

— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.

Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:

— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!

— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися… А як ви себе почуваєте?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза