І будуть люди

Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!..

Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..

І, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.

Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника. І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи із коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.

Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.

— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.

— Дома. Ще сплять.

— Нічого, я почекаю… Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!

Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.

Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба. Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.

«Вона ж і так за день натовклася», — говорив завжди він, наче пробачаючись за оту свою делікатність.

І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою. Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:

— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю…

Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон.

Проснувся од того, що хтось торсав за плече.

— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?

В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції:

— Добридень, Денисовичу!

— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!

Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав. Радісний усміх, що й не розквітнув як слід, відразу ж злиняв — обличчя стало похмурим і злим.

— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!

Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, що гудзики бризнули на підлогу.

— Та ти постій… Як же так? — вражено допитувався Денисович.

— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра… зануда собача… всіляка гнидва над тобою знущатись… Так за що ж ми тоді воювали? За що?!

— Зачекай, не кричи… Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку… Сідай, кажу!

Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти. Слухав уривчасту, непослідовну розповідь Світличного, водив по сизій, старанно поголеній голові долонею, все більше похмурнів.

— А партквиток таки треба було віддати.

— І зброю? — аж схопився Федько.

— Зброю також… Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте. Давай от що… Поснідаєм, ти ляжеш відпочинеш, а я тим часом на службі спробую щось придумати.

— Я спати не буду, — похмуро Федько.

— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?

— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.

— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!

Снідали тут же, у вітальні. Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим бог послав.

— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!

— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна.

Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові.