І будуть люди

— Викликати то викличемо, — сказав Ганжа, — тільки не поможе. Я його, безрогого, ще змалечку знаю: ото як упреться — волами не зрушиш. Ви краще попросіть комсомольців. Вони над неграмотними шефствують…

Комсомольці не відмовились. Думали, радилися, врешті придумали. Давлячись сміхом, списували великий аркуш паперу. Цілою делегацією пішли до Непідкованого.

— Дядьку! Гов, дядьку!..

— Що там таке? — вийшов із хати Протасій.

— Осьдечки підпишіться!

— А що тут написано?

— Написано, щоб готуватись до посівкампанії.

— Дак я ж неграмотний.

— А ви пальця прикладіть.

— Хіба що пальця.

Підставив плескату, роздавлену роботою пучку: квацюй!

— То куди тулити?

— Ось тутечки.

— А чого інші не поставили?

— Бо ми із вас почали. Ви будете перші.

Перший то й перший: боже поможи! Притиснув, аж цупкий папір затріщав. Іч, як ловко вийшло, можна, виходить, і без грамоти!

Другого дня реготало в Тарасівці старе й мале: біля сільради на видному місці висіло таке оголошення:

ОБ’ЯВА

Я, Протасій Непідкований, починаю у четвер казитися.

Хто побачить мене — тікай, а то покусаю!

І отакенною печаткою — слід од пальця!

Протасій як дізнався, аж позеленів. Накинув шинель, люто нап’яв шапку, двигонув до сільбуду. Зірвав оголошення, подер на шмаття, кинув на землю і довго топтав каблуками. А увечері прийшов до школи. Всунувся у клас, сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:

— Де тут сідати?

Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.

— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.

— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.

Таня тільки знизала плечима.

Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.

Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже зовсім стали підгинатися ноги. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити із учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.

— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.

Таня з відчаєм подивилася на клас. Їй здалося, що минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна… друга… третя… Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:

— Я скажу!.. Я!..

Притулившись до стіни спиною, Таня щасливо заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.

— Ну, скажи ти! — почула його голос.

— Це літера «бе»!

— Вірно… Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..

Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші числа. І тут діти не підвели свою вчительку.

— А тепер хто мені скаже, кого ви бачите на оцьому малюнку? — таємниче запитав інспектор.

Таня з тривогою дивиться на своїх учнів: рук над головами немає. Діти розгублено перешіптуються, дивляться на свою вчительку так, немов сподіваються, що вона їм підкаже. І тоді руку піднімає Петрусь. Не чекає, поки його викличе інспектор, статечно підводиться й голосно каже:

— Це Сталін!

— Молодець! — хвалить його інспектор. — Як тебе, хлопчику, звати?

— Петро.

— А хто такий товариш Сталін, Петрусю?

— Вождь.

— Правильно… Тільки треба відповідати повністю: товариш Сталін — наш вождь і навчитель. Ану, давайте гуртом повторимо, діти!

Посланець із райцентру залишив клас задоволений. І Таня, весела, щаслива, відпустила дітей одразу ж після дзвінка: була не тільки ними горда — була їм вдячна. Особливо Петрусеві…

Хоч інспектор і похвалив клас, все ж Таня протягом дня не могла думати про щось інше, окрім педради, що мала відбутись о шостій годині вечора.

Ще задовго до шостої почала збиратися. Випрасувала єдину батистову хустку, довго чистила жакет і спідницю. Костюмові уже шостий рік, пошила його Таня ще на хуторі, однак він добре зберігся, бо надівала його лише до церкви та в гості. Взула чобітки з коричневого хрому на високих закаблуках. (Чобітки теж стоптані, але як їх добре почистити, то зовсім як нові!) І довго викладала косу, заглядаючи в шматочок дзеркала, вмазаний у стіну.