І будуть люди

Він довго ходив поміж деревами, грузнучи в глибокім снігу, поки вибрався на широку галявину, оточену гостроверхими соснами. Посеред галявини на тонесенькій ніжці стояла замерзла ялинка — простягала на зелених долоньках білі коржики снігу: «Дядю, купіть!.. Дядю, купіть!..» — як дітлахи містечкової бідноти під час ярмарку в Хоролівці. Оксен підійшов, оглянув ялинку: «Буде хороша», ударив обухом по тоненькому стовбурі,— зойкнуло чи то дерево, чи то залізо, ялинка затремтіла, гублячи коржики, і раптом здалося Оксенові, що деревце поривається втекти від нього до отих он дорослих сосен, утекти, обхопити руками одну з них за стовбур, заритися гостреньким обличчям в кору спідниці. Поривається і не може: Дуже вже міцно вмерзла в землю єдиною ніжкою. І опустились безвільно Оксенові руки, вже занесені для удару, тюкнулась сокира гострим, хижо розплесканим дзьобом своїм у м’який податливий сніг, а не в тонку деревину. Оксен і сам не знав, що сталося з ним, тільки його наче наврочило чи, може, дід-лісовик, підкравшись іззаду, дихнув йому в душу докірливим жаром: «Дивись, чоловіче, яку красу ти хочеш убити!» І здалося раптом Оксенові, що поміж зелених густих колючок просвічують жалісні оченята, молять у нього милосердя.

Дико оглянувся Оксен, провів долонею по очах, відганяючи білу ману, і більше не насмілився підняти сокири. Дивовижне розчулення оволоділо ним, так, начеб він пожалів чиюсь дитину, врятував їй життя.

Сам добре не розуміючи, що він робить, посміхаючись ніяково і здвигаючи плечима, почав брати Оксен сніг — накладати на зелені долоньки. А потім ішов з галявини, намагаючись ступати по своєму ж сліду, бо йому жаль було топтати оцю незаймано-чисту снігову наметіль, що цнотливо біліла довкола ялинки.

Сів на сани, насунув шапку на очі, нокнув, і ще довго задумливий м’який усміх бентежив йому вуста, і він похитував головою, дивуючись власній дитячій розчуленості, що завітала до нього з далеких тих років, коли він міг бачити в деревах, у квітах, у всіх рослинах живих істот, яким боліло так само, як боліло йому.

Вже аж за лісом схаменувся Оксен, що він так і не вирубав ялинки, але повертатись не став: відчував, що не зможе зараз зрубати якесь деревце.

У себе ж удома, тільки-но заїхав у двір, побачив Олесю. Сестра стояла біля обледенілого корита, збивала кригу — сипала додолу холодним вогнем. Була в старій хустині, в Оксеновому виношеному сірякові, від холоду в неї побіліло обличчя, покорчило пальці. Побачивши брата, Олеся опустила руку з важким молотком — дивилася прямо на нього великими очима, печально й серйозно. І була вона зараз страшенно подібна до отієї ялинки посеред галявини — така ж зворушливо беззахисна, така ж слабенька й тендітна. Та ще й, як навмисне, підняла замерзлу ногу, заховала її під сіряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неї одиноке, безрадісне дитинство, позбавлене материнського тепла, і незвідана ніжність тоненькою голочкою вколола його в серце — воно защеміло, забилося, вологим теплом ударило в очі. «Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати її, одвертаюсь від неї! А чим вона завинила переді мною?»

Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:

— Олесю!

Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.

— Йди сюди, Олесю!

І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей. Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:

— Братику!.. Братику!.. — і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.

Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.

З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:

— Ти чого, Олесю?

— Так, — відповість, засоромившись, сестра.

— Ти б побігла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться діти.

— Мені й тут добре, — заперечувала вона. — Я краще вам помагатиму, — і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.

Якось вона серйозно сказала:

— Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!

Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:

— А то чому, Олесю?