Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!.» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому — рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоєї» Накладав Івасюта разом із наймитами важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:
— Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…
З отакою людиною довелося мати справу Оксенові.
Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок. Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:
— Міцнюща царська водичка!
— Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає.— Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.
— А хіба це м’ясо! — вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.
— А й справді,— притакнув догідливо Оксен, — щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…
— Хто, Янкель? — перепитав Оксена Протасій. — Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шеляга за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.
— Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, — пробував підпрягтися Оксен до Некованого.
— Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! — вигукнув Протасій. — О-го-го, якби мені його заробітки, я б і горе покотив!
Зовсім збитий з пантелику Оксен тільки розкрив рота: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:
— Вип’ємо ще по одній.
— Заждіть, куди поспішати, — спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: — А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.
За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:
— Проходив я оце мимо вашої ниви — гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…
— Який там у дідька чорнозем — самі супіски!
— Але ж родить там непогано!
— Родило б вам так — давно зуби на полицю позакидали б!
— Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, — гнув свою лінію Оксен. — От давали б мені хоч і триста рублів — не продав би!
— А я і не подумав — продав би! — вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
— А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли?
— Хто, я?
— Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?
— А нащо мені її назначати?
— Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? — почав гарячкувати Оксен.
— Та на якого дідька я його продавав би!
— Та ви ж самі щойно казали, що продали б! — розгнівався нарешті Оксен.
— Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!
Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.
Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть бог, вернуся живим — іншу заведемо.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’єть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі,— не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний. — Нє відіш развє, как он стрєляєт?
— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями носилися довкола.
І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.