І будуть люди

— Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, — пояснила сестра. І, подумавши, додала: — Так що хай ніхто і не засилає сватів!

— Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, — відповів Оксен. — Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не дай боже, не вистачить — наречених спроваджувати!

Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.

— Немов якогось зілля обпилася — без тебе й дихнути не може, — і з раптовими ревнивими нотками в голосі: — Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!

— Гріх таке казати, Варваро, — дорікнув дружині Оксен. — Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!

— Чи така вже й рідна… — стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі…

«Недобре тато роблять з Олесею», — думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, які в неї були очі, коли Оксен якось розповів, як тато воював турків, і жалко йому стало сестру, й образливо на батька; «Хіба ж вона винна в тому, що вчинила колись її мати? І хіба не гріх перед богом всю свою образу на жінку переносити на безвинну дитину?..»

Якийсь тато повернувся чужий, ще більш суворий та непривітний, ніж був вісім років тому. Ще тоді прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, і не два люто кидався в бійку малий Оксен, зачувши оті ганебні прозвиська…

Пам’ятає, як одного разу, повернувшись додому після чергової отакої сутички, спитав:

— Тату, а чого нас не люблять?

Батька, здавалося, аніскільки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно відповів:

— Бо нам, сину, заздрять.

— А чого заздрять? — ніяк не міг уторопати Оксен.

— Бо ми — хазяїни, а вони — голодранці. Так уже на світі нашому ведеться, сину: хто розумніший, багатший, тому й заздрять, того і не люблять.

— І б’ють?

— А ти теж не дивися в зуби, — повчав батько малого. — Тебе б’ють, так ти теж здачі давай. Тебе раз, а ти його — двічі. Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах — враз додолу зіб’ють, у землю затопчуть…

— Мене не зіб’ють — я сам їх усіх позбиваю! — похвалився Оксен.

Схвальний усміх скупо торкнув тверді батькові губи. Він оглянув міцну постать сина, помітив войовничі вогники в сірих очах, ласкаво відповів:

— Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон…

Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прозвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук, видере з горла.

Повернувшись із каторги, Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом привіз із Яресьок кілька вуликів, а потім і сам став майструвати — ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.

Тут було дуже чисто, як у хаті на різдво чи Великдень. Ніде ні смітинки, густа прикошена трава слалася рівним килимком, алебастрово відсвічували побілені вапном стовбури яблунь, сонячні відблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокійно лягали золотою фольгою, і дітям здавалося, що то дід попришпилював їх до трави, дерев та вуликів. Тут навіть вітер боязливо згортав розбишакуваті крила свої — тихенько погойдувався на вітті дерев, поглядаючи боязко на кремезного, похмурого чоловіка, що поволі походжав у бджолиному царстві, оглядаючи вулики.

І тільки бджоли почували себе тут легко й вільно: золотими кульками пролітали над головами, снували тоненькі невидимі струни, що виповнювали повітря стриманим гулом, обсіювали льотки, обліпляли щільники — діловиті, працьовиті, невтомні, і з раннього ранку аж до пізнього вечора несли та й несли мед у свої вощані засіки.

Свирид усе більше захоплювався пасікою, і Оксен, хоч і закидав іноді татові, що той зовсім збайдужів до хазяйства, в душі був задоволений: пасіка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляється, що наступного літа, як, дасть бог, усе буде гаразд та не проморгають рої,— стоятиме в них у садку добра сотня вуликів.

При слові «сотня» Оксен аж здригається.