І будуть люди

Як тяжкопораненого, завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, що Протасій, слава богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер він, як той пан, на білих постелях, дивись, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила немов по покійнику.

Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасиха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.

Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне. Наповзав би на нього пирій, заростало б воно височезними, на зріст людини, бур’янами, вовчими притулками, дичавіло б не один рік і не два, бо що можуть зробити безсилі жіночі руки? Так і лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимі Івасютиних хлібів, коли б не Оксен: не міг він дивитися на отаке запустіння омріяного лану і одного разу пішов до Протасієвої жінки.

Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав — чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги — і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему — поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.

Восени ще раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усі бур’яни, засіяв озиминою — добірним зерном. Протасіїха ж не знала, як йому й дякувати: пообіцяв Оксен половину з майбутнього врожаю.

Але так і не вдалося жінці скуштувати того очікуваного хліба. Чи то куля щось перевернула в голові її чоловіка, чи, може, бог, гортаючи старі книги із записами молитов, наткнувся на Оксенову просьбу наслати на впертюха просвітління — продати йому поле, а може, й сам батюшка кинув при нагоді докір Всевишньому, що не прислухався до найвірнішого раба свого, тільки вперше за всю війну одержала жінка від Протасія листа.

Протасій передавав, що він, слава богу, живий та здоровий і потроху поправляється, що харчі тут погані, все «булон та булон», посьорбаєш — тільки кишки прополощеш, а щоб дати «ранетому воїну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут і не заїкайся». Отож він ще дуже кволий від тих «булонів» і наказує їй продати поле, бо казав йому один розумний чоловік, що як скінчиться війна, то вийде указ усім солдатам наділяти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей нехай вона перешле йому на «усілєніє» харчу, а половину хай залишить собі, бо ж він знає, що і їй там живеться не з медом.

«А поле наше купить Оксен, тільки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, він тобі скаже одну ціну, а ти йому — другу, бо в нього взимку й снігу не випросиш, з чим і до звиданія. Протась».

Поплакала, посміялася, слухаючи отого листа, Некована та й пішла до Оксена.

Хоч в Оксена і тьохнуло серце, однак він удав, що не дуже зацікавлений у тому, щоб придбати Протасієве поле.

— Тепер же, Мокрино, війна, кожен думає тільки про те, як би самому оцю лиху годину пересидіти, а не те, щоб там щось купувати.

— А так, так, — похитувала головою Мокрина, згоджуючись із багатієм. Повела очима по великій кімнаті з пофарбованою у червоний колір підлогою, з міським шкіряним диваном, з міцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очі вбирає, сама собі подумала: «Живуть же люди!» — Тільки ж ви колись хотіли в нього купити…

— Е, коли то було! — недбало махнув рукою Оксен. — То були, Мокрино, інші часи, тоді про інше й думали. А тепер — сьогодні живеш, а завтра, може, й богові душу віддаси.

— Що правда, то правда, — похитала головою Мокрина. — Тільки Протасій передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас і прийшла…

— Що ж нам робити, Мокрино? — вдав із себе розгубленого Оксен. — І вас мені жалко, але й себе не хочеться обидити.

Мокрина цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, — потемніла, як свята Варвара на отій он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так, начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».

— Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, — правив своє Оксен. — Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного бога тільки й лишилась надія, як бог не змилостивиться над нами — всі до одного загинемо! Не під голоду — так від хвороб, пошестей усяких…

«Ну, ви ще не так скоро загинете!» — наче сказала — повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою.