І будуть люди

В сінях кілька разів важко гупнуло, так, наче хтось оббивав сніг із чобіт, і на порозі появилася чорна приношена шкуратянка з обірваними гудзиками, поруділі стоптані чоботи на міцних ногах — до хати ступив Василь Ганжа. І по тому, як Гайдук напнувся, мов лук, не спускаючи з запізнілого гостя лиховісних очей, як зібгав він скатертину в жилавому кулаці, здогадалася Таня, що зайшов до хати кревний ворог старого, може, саме той, хто забирав у нього землю, й хату, і воли та коні.

Ганжу ж, здається, ніскільки не бентежило ні напружене мовчання присутніх, ні пекучий погляд Гайдука. Він стояв, широко розставивши ноги, в старенькій приплюснутій кепочці на голові, і велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом і з такими ж смолянистими очима дихало врівноваженим спокоєм, ба навіть цікавістю. Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужої — до власної хати, побачив у ній непрошених гостей, що понаїжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такі, чи варто мені з вами їсти саламаху з одного казана та пити мед-горілку, а чи гнати вас утришия — до бісової мами!»

Ганжа прийшов не сам: поруч із ним стояв парубійко в благенькому піджачкові, в полотняних навипуск штанях та в якійсь узувачці: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна що й нап’яла на свої ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка — з голови фронтовика-солдата, що приніс її з «імперіалістичеської» та й передав, мабуть, синові. Зайшовши до хати, хлопець ізняв був її, а потім, побачивши, що Ганжа і не думає підносити руку до кепки, і собі натягнув знову шапку, насунув її аж на вуха: тепер знімеш її хіба що разом з головою! Стояв непорушно біля дверей, голодно й зло світив насупленими очима на куркульські наїдки-напитки, що виповнювали стіл.

— Та сідайте ж, дорогі гості, до столу! — упадав біля них Оксен, і Тані аж соромно було зараз за нього. — Василю, ви ж тут як свій: не один рік тут прожили!

Василь поворушив широчезними плечима, немов відкидаючи оту липучу Оксенову гостинність, глузливо спитав:

— А з якої нагоди це ви тут розгулялися?

— Хазяйку в хату привіз, Василю, — охоче пояснив Оксен. — Собі — законну жону, дітям — матір.

Чорні очі Василеві пробігли-пробігли — зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:

— Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам — з остюків та ячного хліба.

Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.

— Та на бога не скаржимося, — самовдоволено сказав він і відразу ж до Тані: — Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу!

Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:

— Просимо до столу.

Василь вражено подивився на Таню — спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати. Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.

«Городське», — помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші — пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти — не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому. «Цій, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тільки й буде, що для любощів та забав!»

І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжі помітила Таня і, не розуміючи, що спричинило його, що таке зле заподіяла вона цьому чоловікові з важкою огрубілою вродою, вже не припрошувала — сіла, насупившись, одвернулась ображено. Ганжа тільки посміхнувся на оту демонстрацію: «Іч, панська кісточка, не сподобалося!» — і, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:

— Не будемо сідати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що — хотів я зробити це зараз, але щоб не псувати тобі весільного настрою, то ти вже завтра візьми рушницю і принеси до сільради.

— Яку рушницю? — здивувався Оксен.

— Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.

— Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?

— А то вже не твого розуму діло! — суворо перебив його Ганжа. — Раз ти — класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.

— Який же я ворог? — почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.

До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішечкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:

— Що ж це дорогі власті нами гидують? Чи хороми наші їм не підходять, чи наші репані морди їм не до вподоби?