І будуть люди

Ганжа повів на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:

— Гаразд, принесу вже, Василю, коли вона вам так потрібна, — та й загородив-заступив Гайдука від свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксенової спини:

— Отак, Оксене, й роби: власть тільки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам і віднось, щоб вона, не дай боже, не натрудилася…

— З вас іздереш! — сіпнув бровою Василь і, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: — Ти от що, старий, — випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобі язика не вкоротили!

На Гайдука наче сипонули жаром. Відштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозі, старий підскочив до Василя, скажено викотив очі:

— Ти… Ти… Голодранцю проклятий!..

— Михайле! — кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотіла була відтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанілими очима, так турнув свою жінку, що вона аж векнула — ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.

— Михайле Опанасовичу, бога побійтесь! — звівся і собі отець Віталій, але тут втрутився уже сам Ганжа. Підвів застережно руку, зупиняючи святого отця:

— Зачекайте, батюшко, дайте людині висказатись. Мені теж цікаво почути, що тут про нас думають…

— Що думають?.. Що думають?.. — вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. — Що вас усіх перевішати треба, от що тут про вас думають!

— Ого! — мовив здивовано Василь. — На якій же вірьовці ви збираєтесь нас усіх вішати?

— Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! — вигукнув пополотнілий Оксен. — Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.

— Чого ж не знає — знає! — заперечив Василь. — А що самогонкою очі залив…

— Залив, та своєю!.. — горлав далі Гайдук.

— Ну, діду, годі! — обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. — Погавкав — і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

— Що — горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!

— На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

— І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! — і величезною дулею — тиць межі очі Ганжі.

Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він — представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл — тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіли мало що не до стелі, не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід — батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

— Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись — Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

— Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його — Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, — пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» — похололо все в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула в нього крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене бог — не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі,— поворушив однією ногою, потім — другою, так, наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв, похитуючись, з таким зосереджено-замисленим виглядом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого — Гайдук досадливо відвів його руку: зачекай! — і знову поліз під стіл.

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

— Мало не забув.

І показав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сиділа на лаві, зігнувшись, — відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:

— Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-уби вибивають!

— Цить! — цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника. Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений вид, попросив навіть: