І будуть люди

Не лишай же і далі нас, рабів твоїх, своєї прихильності, порятуй нас від голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливої долі. Землиці нашій — родити, худобці — плодитися, багатству — множитись. Захисти нас від заздрісного ока, від лихого наговору, від злої людини. Ось ми, Івасюти, раби твої вірні з діда-прадіда, стоїмо перед тобою всією сім’єю — несемо тобі таку дружну молитву, що ти не можеш не почути її. Ми поріднилися з слугою твоїм, прийнявши в лоно своє сестру його жінки, — тепер ти ще прихильніше стався до нашого роду. Ми покірно підходимо під благословення слуги твого, боже, покірно й смиренно, — дивися ж, дивися на нас, господи, і не лишай нас благодаті своєї!

Першим до руки отця Віталія підійшов Оксен. Схилився побожно, попрохав смиренно:

— Благословіть, батюшко!

— Господь благословить, — широким щедрим хрестом війнула в повітрі рука отця Віталія. А як тільки Оксен відійшов, о. Віталій повернувся до зовиці: рука піднесена вгору, три білі пальці стулені міцно докупи: бог-отец, бог-син, бог — дух святий, — підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо — чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, заклинаючи до покори!

І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями. А по праву руку, прямо під образами, стояли дві скрині — велика й маленька. Велика — Івасют, маленька — Танина; Івасют — пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її ота пузата скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була, втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути — покликати сестру, але й голос відмовив їй. І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі…

Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала — гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»

Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається — напружується кожною жилкою: тіло її все тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, — пошли ж мені спокій, дай мені сон!»

Але бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.

Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить — відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею. І дивовижний, незрозумілий, а в той же час — дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла — цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не відкладав смичка до самого ранку.

Але де іще… де ще слухала вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого… іншого, що дуже нагадує їй оцього…

І нарешті пригадує.

Скільки тоді їй було років — два чи п’ять — Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька — татів високий чобіт торкався їй підборіддя.

Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим, та червоні, захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, — вся увага її прикута до Янкеля.