І будуть люди

Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки — наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю — і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.

— Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? — весело спитав Гінзбург і, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: — Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться!

Переказуючи, чим вона сьогодні їх годуватиме, Саша довго ще стояла біля них, зате мало подавала: на перше суп, синій, як мрець, — крихітні кружальця жиру спритно втікали від ложки, а картоплину можна було виловити хіба що густим волоком; на другу страву — перлова каша, змащена для годиться прогірклою олією, і на третє — по склянці узвару.

— Ого, які ми сьогодні щедрі! — вигукнув Гінзбург і заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха.

«Здорово ж ви живете!» — жалісливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пісочили» на повіткомі, стала в’янути, він уже спокійніше, без внутрішньої настороженості та упередження, міг розмовляти із Гінзбургом.

Той же добирав способу їсти й розпитувати Ганжу про сільські справи: чи охоче дядько здає продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати з школою.

— Охоче, аж пробі кричить! — відповів сердито Василь на перше питання. — Ще рік так із дядька шкуру подеремо — він нам насіє! Бур’яни будем косити, а вовків випасати!

Гінзбурга, здається, ані здивувала, ані вразила отака контрреволюційна відповідь Ганжі. Він тільки оглянувся, жартівливо зацитькав:

— Ша, годі… — І, враз посерйознішавши, відставив порожню склянку, з якої довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. — З продрозкладкою будем кінчати — переходити на продподаток.

— Коли? — аж смикнувся зраділо Василь.

— З нового року. Сам Ленін сказав: годі! Війна скінчилася, чіплятися далі за воєнний комунізм — угробити все господарство.

— Правильно! — рубонув долонею по столу Василь.

— Обережніше, стіл поб’єш! — засміявся Гінзбург. І, знову набравши серйозного виду: — Це — поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?

— Ляндер уже доніс?

— Не доніс, а доповів.

— Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! — відрубав сердито Василь. — Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?

— Цікаво, цікаво…

— Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?

— Так…

— От тобі й так! А Ляндер в одну дудку; чисть — і нікакіх гвоздей! А того не розуміє, що комнезам — не бичок.

— Так, Ляндер справді тут перегнув, — погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: — А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?

— Боявся б — послухався б… Просто — не до цього було. Ви ж мене на повіткомі як мокрим рядном накрили… А ота найбільше… товаришка!..

— А, Ольга! — весело засміявся Гінзбург. — Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…

— Я всі містки по дорозі порозбираю, — пообіцяв похмуро Василь.

Вже прощаючись, Гінзбург пригадав:

— А як у вас справи з школою?

— Та як… — зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: — Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.

— Як нікому? — здивувався Гінзбург. — Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.

— Та прислали, — невесело погодився Василь. — Тільки краще б ви його собі залишили… Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.

— Він що — багатодітний?

— Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!

— Ну, це вже ваш недогляд, — заперечив Гінзбург. — Це вже ви повинні перевиховувати…

— Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої — вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…