І будуть люди

Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон воронові ока не вийме! Пішов у повіт та й повернувся собі, непокараний. Ніби його, Гайдуків, зуб нічого й не вартий. От вам, людоньки добрі, яка нова власть, осьдечки її правда! Мало того, що останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетаріат ненажерливий, та іще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тільки й лишилася надія, що на господа бога. Як бог за нас не заступиться та не покарає отого волоцюгу, тоді вже хіба що до страшного суду нам ждати!

Іще щось додав старий до отієї гнівної своєї мови, а може, й не сказав — тільки подумав, так хіба ж від чортячих людей з чимось сховаєшся! І одного пізнього вечора, повернувшись додому з сільради, застав Ганжа біля своєї хати Приходька Івана.

Комнезамож Іван мав невелику сімейку: жінку і дванадцять дітей. Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ястися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

— Бог-дав, — пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

— Бог, то бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до бога! — сміялися дядьки.

— Е, що ви таке кажете — до чого тут Іван! — заперечували інші.— Ми, слава богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

— А до чого тут, сусіде, Хведора!

— А до того, сусіде, що в неї натура особенна…

Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміхи: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!

— Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів — то ж дванадцять господарів!

— І земля буде, — не піддавався Іван. — То колись, за царя, росли б мої жебраками, а тепер — го-го!.. Тепер — наша властя: вона моїх синів у обиду не дасть.

Приходьченки росли дружні та заповзяті: горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, — ти їх одним кулаком, а вони тебе — двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту — ткнути і своїм кулачком.

Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» — казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший — попереду, передостанній — позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргів — не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

— І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

— Та змолоти-змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

— Вони й вас отак з’їдять, Іване!

— Дасть бог — не з’їдять, бо я жилавий. Та ще як позичете мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку — вони про рідного тата й забудуть.

Отак пожартує-пожартує та, дивись, і йде з мішком за плечима додому.

Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка — Ганжі Василя.

От і зараз — стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.

— Ти кого стережеш?

— А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай — не бугай, а щось на нього схоже…

— Кажи, чого прийшов, — обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов — мріяв пошвидше пірнути в постіль.

— Хто, я?

— Та ти ж!

— А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

— А ось я тобі по потилиці надаю — ти в мене постоїш! — погрозився Ганжа. — Тобі що: іншого місця не знайшлося — витрішки пасти?

— І чого ти, Василю, такий скаженющий? — опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. — Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все — бу та бу! А нема, щоб по-людському!

— З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, їй-богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

— А сердитись будеш?

— Чого б то я мав сердитись?

— Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

— Хату? — здивувався Ганжа. — А хто її має палити?

— Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як люди взялися казати, то рано чи пізно, а накрячуть… От ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

— Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

— От-от, — засміявся Іван. — То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку, Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

— Отже бісова жінка!

— Що там таке?

— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

— На мого.