І будуть люди

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собі, мазанка, що її поставив ще його прадід на чесне слово, аби затулитись од вітру, зігрітися від морозу: зроду-віку не гналися Ганжі за хоромами. Підсліпуваті віконця, низенькі дверцята — хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сідає мало не на голову, бо однаково не вбгаєш сюди того степового простору — тих безмежних полів, широкого лугу й глибоких байбаків, де колись гарцював на баскому коні далекий їхній пращур, обіймав просто неба гарячу й горду полячку, так обіймав, що й досі не заспокоїлася — кипить його кров у далекому правнукові. Тож, здавалося б, не було жодної причини тужити за оцією згорілою халупою, — а от непрошена сльоза пече йому в оці, пробивається на світ, хоч як він супиться та хилить голову.

Бо не згоріле майно — майно — біс із ним! — інше ятрить йому душу.

Тут жив його дід. В оці згорілі двері провів молодий його батько молоду його матір, на отім он згорілому полу він народився, під сволоком, що щез у вогні, гойдався в колисці, вчився ходити, розмовляти, радіти — і материн теплий голос, і батькова скупа усмішка не зникли з цієї хати з їхньою смертю. Невидимими, добрими тінями жили вони в оцих стінах і часто приходили до нього чи то в миттєвих спогадах — якесь слово, усмішка, жест спалахували крізь роки, — чи в тихих розмовах із добрими людьми: «А пам’ятаєте, Василю, як ви ще були маленькі… ще отаким-о… коли, звиняйте, ще й штанів не носили… а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили. То їм, бувало, як набридне… гарячі ж були… то вдарять, було, хомутом тим об долівку, аж загуде: „А, трясця його матері, кий чорт цю роботу та й вигадав!“ Вдарять отак та скажуть: „Ану, куме, заспіваймо краще“… Та як заведуть-заведуть — де тільки в них той голос і брався!..» Приходили, зігріваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всім родом із тобою», — де ж поділися вони після оцієї пожежі? Згоріли у вогні і лежать тепер, спопелілі, вбиті назавжди, ось тут, під ногами? Пройдуть дощі, змиють попіл, не лишиться і сліду… Чи розбіглися в ніч і ще нипають тепер, безпритульні, під холодними осінніми вітрами, і не буде вже їм де подітися в зимові тоскні вечори. Ось за цим і тужить Ганжа на згарищі, бо здається йому, що згоріли у вогні і материна добра усмішка, і батьків лагідний голос. За це і буде він мстити невідомому поки що ворогові, хоч він уже зараз догадується, дуже добре догадується, чия рука не пожаліла вогню під його стріху!

Поки що ж він оселився в сільраді — невеликій кімнаті при клубі. Мав добру постіль із поруділих газет — клав їх у боки і в голови, а вкриватися зовсім не треба було: кожного вечора сторож сільради напалював піч так, що дихала вона пекельним жаром до самісінького ранку, нещадно вганяючи в піт і Ганжу, і самого діда, котрий, як тільки голова сільради оселився отут, і сам перебрався ночувати біля начальства: «Ніззя, людоньки добрі, кидати його самого в отаку важку для нього годину!»

— Ви, діду, хоч би дров пожаліли! — потираючи обважнілу від задухи голову, зауважив після першої ночі Ганжа.

— А що їх жаліти — дрова общественні,— з філософським спокоєм розсудив дід. — Ти, Василю, роби своє діло, а за мною не пропадьош!

— Та бачу, що не пропаду, тільки від жари вашої здохну.

— Від жари ще ніхто не вмирав…

— Ну й добре, — втомлено відповідає Ганжа. — Давайте вже спати, бо час не ранній.

Просипається Ганжа ще затемно. Тихенько злазить із столу, взувається і, накинувши наопашки шкуратянку, залишає сільраду: час іти до Марти, де ось-ось зберуться комнезаможі.

Вийшовши надвір, Ганжа поглядає вгору. Зірки вже позникали. За кожним віддихом з рота виривалася біленька пара, а вода, налита ще звечора в корито, обпікає розпашіле зі сну обличчя.

Скинувши й сорочку, Ганжа хлюпнув на м’язисті плечі, на широкі груди, щедро порослі темним волоссям, щосили потер себе долонями: красотище! Почекав, поки обсохне (навіть рушника не вдалося врятувати), поспіхом одягнувся, вийшов на вулицю.

Село вже просиналося. Світило каганці або й лампи, затоплювало в печах — кожна хата наче розпалювала на день божий свою першу люльку — пах! пах! — клубочками диму прямісінько в небо. Десь поблизу, за тонкою стіною повітки, брязнула дійниця, жіночий заспаний голос терпляче вмовляв: «Ногу, Маню, ногу!» — і відразу ж задзвеніли, заспівали тугенькі струмочки: ців-ців! ців-ців! Ганжі так і вдарив в обличчя парний дух молока, він аж язиком по губах провів, пригадуючи, як у дитинстві завжди виглядав матір, що пішла доїти корову. Вже на порозі зустрічав її з отакенним полив’яним кухлем: «Мамо, моні!», і невідомо, що було більше — дитина чи кухоль. Однак матуся в незмірній щедрості своїй наповнювали посудину по вінця: «Пий, Васильку, пий та щасливий рости!»

Гірке ж було, мабуть, мамо, оте молоко, що не дало синові щастя!