І будуть люди

Гайдук, що зібрався вже батькувати синів, осікся, почав сердито смоктати цигарку, ховаючи за димом маленькі, але зіркі, як у яструба, очі. Подивився на обох синів, що стояли перед ним, — високі, дужі, плечисті, з хижо вирізьбленими, Гайдукового роду, носами, з твердими губами, стояли, наче врісши в долівку, — спробуй, попхни! — і гострою голкою шпигонуло в серце: «Ех, хлопці, хлопці, ростив я вас, думалося: господарями будете!.. А воно, бач, як склалося…» І ще заповзятіше засмоктав здоровенну цигарку, люто докурюючи її та ховаючи очі під густі наколошкані брови.

Потім обличчя його стало суворе й рішуче, він кинув недокурок, розтоптав каблуком, звівся:

— Ну, хлопці, збирайтеся в дорогу.

— Куди ти їх забираєш? — метнулася до нього Гайдучиха.

— Не бійся, за гряницю не поведу, — криво усміхнувся Гайдук. І відразу ж нагримав на жінку, що вже кривила розпачливо рота, притискала до сухеньких грудей темні жилаві руки: — Поплач мені, поплач! Поголоси, щоб село все зібралося!.. Сказав же: далеко не поведу, чого ж іще треба!

Звичні в усьому скорятися батькові, сини почали збиратися в дорогу.

— Потепліше одягайтесь, — командував Гайдук, — бо, може, прийдеться де й зимувати… А ти, стара, наготуй нам побільше сала, та пшона, та іншої страви: треба ж буде перші дні якось перебитися!

Кусаючи губи, щоб не закричати, Гайдучиха поралася біля торб, напихала туди все потрібне синам. «Ой сини ж ви мої, сини, — голосила вона мовчазним нагорьованим серцем, — та краще ж мені в домовині лежати, ніж отак вас виряджати! Що ж я робитиму без вас, одна-однісінька на цім світі, як же я житиму?» І вже капали важкі гарячі сльози на хліб — не треба буде синам його і солити!

Навіть Гайдука за живе взяли печальні ці збори. Щось затремтіло в обличчі, якийсь теплий вогник — відблиск далеких років — загорівся йому в очах, коли він подивився на жінку, що горбилася над торбами, як над домовинами, і голос його був охриплий, коли він сказав:

— Що ж, присядьмо перед дорогою.

Важко сіли на лаву, вслухаючись у цвинтарну тишу, що виповнювала хату. Врешті Гайдук звівся, перехрестився, сказав до старої:

— Благослови синів, стара, дасть бог, скоро побачимося.

Вже не бачачи нічого за суцільною пеленою сліз, Гайдучиха клала хрести — махала рукою над покірно схиленими головами синів, а вони цілували по черзі її другу, наче неживу, неначе обламану руку.

— Питатимуть: скажеш, що пішли в Полтаву на заробітки, — наказував тим часом Гайдук, надіваючи шапку. — Ну, годі вже вам цілуватися, бо дорога далека, а ночі лишилося — на один понюх…

— Де ж мені вас, синочки, шукати? — простогнала Гайдучиха.

— Треба буде — самі об’явимося, — заспокоїв її Гайдук. — Ти краще тут за хазяйством наглядай, кабанчика стережи, щоб ноги не зламав, а нас дідько не візьме!.. Ну, з богом…

І пішли Гайдуки — пірнули в темряву. Не дорогою, не стежкою навіть — городами, а потім полями, щоб не зустрілася жодна жива душа, не видала, не продала, щоб не попастися в руки гепеушників Ляндера чи комнезаможів Ганжі, які чигають на них, мабуть, і вдень і вночі.

Що ж, чигайте, якщо чигається, ловіть, коли ловиться, тільки дивіться, щоб не обламалися вам кігтики — не на таких напали! Бо не звикати Гайдукові до темних ночей та глухих манівців: ще в громадянську був два роки в отамана Вовка, гасав разом з ним по степах України, пускав червоного півня бідноті та рубав комуністів, а як стало непереливки, як усе дужче й дужче почали тіснити червоні загони, шарпати в щоденних боях, навантажив Гайдук однієї темної ночі в найбільший возище стільки добра, скільки зміг загребти, і, не сказавши навіть «прощавайте» своїм вовчим братчикам, погнав коней додому.

Десь гниють кості отамана, розметалися-розкидались по безславних січах тіла його невдалих «дітей», один Гайдук лише зумів врятуватися, вискочити сухим із води: виринув у себе в селі, святіший святого, невинніший невинного. Тільки за багато верстов, у величезній ярузі, в потаємній землянці лежало дещо з минулого бандитського життя — до пори, до часу, до слушної години.

І зараз вів туди Гайдук своїх синів крізь непросвітну темряву, через лани та байраки, минаючи села, обходячи хутори, стережучись лихої людини.

Йшли аж до ранку, зупинилися днювати в невеликому переліску, що розрісся на піщаних горбах. Зашилися в молодий густий сосняк, цокотіли зубами, тулилися один до одного, шукаючи хоч трохи тепла. Петро хотів розпалити багаття, але батько не дозволив: можуть помітити. «Дійдемо, там і відігріємося». Тож ледве діждалися ночі, щоб нагрітися хоч у дорозі.

А на світанку дійшли до місця.