І будуть люди

Сотні років тут стікала весняна тала вода, пробиваючи собі дорогу до річки. Все глибше й глибше заривалася вода, підмивала прямовисні стіни, виносила землю і глину на багато верстов і, нарешті, прорила таку глибочезну яругу, що й кісток не збереш, якщо загримотиш аж на дно! Навіть у найпекучіші дні дихав цей яр колодязною вогкістю, бо сонце не встигало прогрівати його круті схили, щедро порослі кущами терну та глоду — не проберешся, не продерешся, хіба що залишиш усю свою шкіру на гострих колючках! Тож не дивно, що зроду-віку оминали це похмуре місце добрі християни: водилася тут лише нечиста сила, а із звіроти — рили глибокі нори ікласті вовки: зустрінешся — до смерті загризуть!

Вже починало світати, коли стали спускатись до яру. З червоного сходу йшов гожий день, вимахував світлою мітлою, змітав туманці й тумани, розкидані клаптики темряви — і в яру аж кипіла молочно-сіра маса, котила донизу, пронизувала до кісток льоховою сирістю.

Йшли довго, важко дихаючи, ковзаючись ногами по вогкій землі. Завернули за один вигин, минули й інший, і здавалося: кінця-краю не буде оцьому ярові — вестиме все глибше й глибше, аж до самісінького пекла.

Та ось старий зупинився, глухо мовив:

— Тут. — Понишпорив попід кущами, пригинаючись майже до землі, нанюхав невелику стежку, подерся вгору. Сини втомлено посунули за ним.

Вузенька стежка довго водила їх терновинням, плутала то вгору, то вниз, аж поки вивела на маленький п’ятачок, вільний від кущів.

— Слава богу, прийшли! — перехрестився старий і весело сказав до синів: — Отут, хлопці, будемо й жити!

Петро та Микола, горблячись під великими торбами, недовірливо оглянулись: довкола тільки чорніли кущі.

— Що, не видно? — засміявся задоволено Гайдук. — Тут і вдень нічого не побачите, не те що зараз… Осьдечки наша хата! — та й ткнув прямо перед собою.

Але й тепер нічого не побачили хлопці,— довкола ще не розсіялася темрява. Петро ступив був уперед, але старий його спинив:

— Почекай, сину, дай мені першому пройти, — та, нахилившись, наче пірнув у землю — проліз до чорного отвору землянки.

Затхле, прокисле повітря вдарило йому в обличчя і ще якийсь різкий, тривожний сморід. Гайдук ще не встиг зрозуміти, що це так смердить, як у темряві почулося шамотіння, прямо перед ним блимнули зелені люті вогники, важке чорне тіло з розгону вдарило в груди, перескочило через нього, тернувши по обличчі жорсткою смердючою шерстю. «Вовк!» — обмер Гайдук, покриваючись потом. В землянці знову щось зашамотіло, і Гайдук, дико крикнувши: «Вовк!», — перевернувся із спини на черево, скочив на ноги й руки, на всіх чотирьох вилетів геть із землянки, ввібравши голову в плечі.

Саме це й врятувало старого, бо Петро, прогавивши першого вовка, вже стояв, широко розставивши ноги та піднявши догори важкий сучкуватий ціпок. І тільки виткнувся кудлатою тінню Гайдук, син так уперіщив кийком свого рідного татка, що той тільки векнув, посунувся обличчям у мокру траву та й затих, хоч шкіру з нього здирай!

— Щоб же ти, сину, отак снопи молотив! — стогнав Гайдук, опритомнівши. Сини вже роздягнули батька, прикладали мокру хустину до спини, вподовж якої кривавою гадюкою набрякав синячище.

— Так я ж думав, тату, що то вовк, — виправдувався^-Петро.

— А де ж твої очі були? — мало не плакав старий. — Бач, вовка випустив, а батька мало на той світ не спровадив!

Та сварись не сварись, справі не поможеш. Трохи оклигавши після синового «гостинця», Гайдук повільно звівся, ойкаючи, поліз до землянки. Сини попхалися за ним.

Звично намацав каганець, витираючи з нього дворічну пилюку, чиркнув сірником, запалив гніт. Гостренький язичок вогню лизнув задушливу темряву, посміливішавши, потягнувся вгору, почав хилитатися червоною цікавою голівкою. Темрява відступила в кутки, під грубо збитий дощаний стіл, неспокійно заметалась попід стінами. Петро та Микола, поскидавши на витоптану земляну підлогу клунки, невесело роздивлялися довкола: крім стола, двох пеньків, що правили, мабуть, за стільці, були ще широчезні дощані нари, а в кутку стояла залізна пічка, зроблена з бочки.

— Бач, де він, клятий, був!

Гайдук нахилився, почав вигрібати з-під нар пролежану солому, від якої гостро несло псятиною, погризені кістки, крила великих і малих птахів.

— Непогано жив сіроманець!

— Як же ми, тату, тут житимемо? — спитав сумно Микола, з огидою дивлячись на оті вовчі сліди.

— А отак, як люди до нас тут жили! — спокійно відповів Гайдук. — Ану, Петре, пошастай під нарами!

Петро опустився на коліна, наставив наперед ціпок: видно, все ще боявся вовків. Заліз під нари, довго там шарудів, потім гукнув:

— Тут нічого немає!

— Шукай правіше, дурню! — розсердився батько.

— Є! — відразу ж озвався зраділий Петро. Спершу викинув звідти поржавілу лопату, потім — сокиру, а тоді — ще одну лопату.

— Вилазь! — скомандував Гайдук, і, коли син виліз, весь у пилюці, як чорт, старий підійшов до стіни навпроти дверей, потупав ногою, до себе сказав: — Отут, — а тоді вже синам: — Ану, хлопці, беріть лопати та копайте!