І будуть люди

Погода теж видалась — під Танин настрій. То стояла на диво ясна гожа днина, припечена, правда, першими заморозками, а сьогодні небо супилось, супилось, щосили стримуючи сльози, загорталося в сіру хустку та й зарюмсало з обіду нудним «свинячим» дощем. І враз посмутніли, втратили останні святкові барви лани: голо, непривітно, незатишно стало в полі.

Чим довше вони їхали, тим дужче йшов дощ: сіяв і сіяв прозорі зернини на почорнілі стерні, розбухлі ріллі, на дороги й людей, яких лиха година повиганяла з хат. Коні вже роз’їжджалися копитами в грязюці, налипала вона й на колеса, відпадала важкими шматками. Ось уже й перші калюжі появилися на дорозі — не весняні, повні сліпучого сонця й блакитного неба озерця, а каламутні, холодні, свинцеві, наче віспою, подзьобані дощовими краплинами.

Проїжджали повз спорожнілі села та хутори: все поховалося від негоди, хати поглибше насували стріхи на білі лоби, тільки кліпали маленькими вікнами з-під мокрих гостроверхих шапок.

Дим котився з бовдурів важкими сизими клубками, по стріхах, донизу, опадав аж на землю та й розпливався над промоклими споришами, подорожниками та калачиками. Тільки голі дерева не ховалися від того дощу: ворушили нахололими пальцями, струшували воду, що збиралася краплина по краплині в кожній складочці кори та й струменіла звивистими цівками донизу.

Поки добралися до Хоролівки, зовсім стемніло. Але кожну вуличку, кожен будинок вгадувала знудьгованим серцем Таня — відкинула кобеняк, і хоч дощ сік їй просто в обличчя, навіть не прикривала долонями широко розплющених, повних надії й чекання очей. Бо їй враз здалося, що все оте: і силуване заміжжя, і хутір, і сльози, й розпука — все те залишилося позаду, назавжди щезло в оцій темній ночі, і як тільки вона переступить поріг своєї хати, так і стане враз колишньою, безтурботною, щасливою Танею. І все худеньке обличчя її, з темними тінями під очима, з загостреним підборіддям, з порожевілими від хвилювання щоками, світилося такою надією, що гріх би було обманути її сподіванки, якби в нас була хоч найменша можливість змінити їй долю.

Вперше за всю дорогу Таня ожила, заговорила, показувала рукою то в один бік, то в другий, нервово сміючись, збуджено соваючись:

— А ото он — лікарня!.. А там — крамниця!.. А прямо — церква!..

І все боялася, що якось прозівають — проїдуть їхню вулицю.

Коли ж коні завернули на тиху, стиснену високими парканами, таку знайому, що аж дух захопило, вуличку і ліворуч забовванів їх будинок, привітно поблимуючи вікнами, Таня зіскочила з воза, ковзаючись по слизькій, промоклій доріжці, побігла вперед, усім тілом припала до хвіртки, відчиняла її і ніяк не могла відчинити: все шукала і все не знаходила клямки.

Одержавши передачу та записку від Тані (побачення їм не дозволили: не закінчилося слідство), Оксен перестав вагатися: чого ради він має лізти до ями, що копає йому Гайдук!

Танина записка і схвилювала, й розчулила. Великим дитячим письмом (вона так і не навчилася писати «по-дорослому»), вдаючись до безособової форми, запитувала, як почувається, що привезти наступного разу, чи скоро випустять на волю, а закінчила тим, що «ми всі дуже чекаємо».

Оксен стиснув записку, сльози так і бризнули йому з очей, він одвернувся, щоб не помітив Гайдук, який саме порався над своєю передачею, невдоволено лаючи жінку, що стільки напхала до клунка: «Це й поїсти не вспію, почерствіє, пропаде к бісовій матері!» Тоді Оксен ліг на ліжко, обличчям до стіни, перечитав ще раз записку, вбираючи в себе кожне слово, кожну літеру, виведену її рукою, а особливо оте «дуже чекаємо», що великоднім дзвоном відгукнулося йому в душі.

— Оксене! — покликав його Гайдук, який усе ще чаклував над передачею. — Та ти що: серед білого дня спати вклався?! Оце дак хазяїн!

Усю передачу вже було акуратно розкладено на засланій сіренькою ковдрою тюремній койці: пиріжок до пиріжка, булка до булки.

— Як ти думаєш, Оксене: може, що назирателю дати?

— Як хочете, — буркнув байдуже Оксен.

Гайдук вибрав найдрібнішу крашанку, найменший пиріжок, довго виважував у руках, нарешті, вирішив:

— Мабуть, не треба. Їм пельку нічим не заткнеш, а з тюрми все одно не випустять.

— Треба було вам Ганжу палити! — не втримався від докору Оксен.

Гайдук засопів, порипів ліжком, блимнув лихим оком:

— Ти що, мо’, продавать мене зібрався?

— Хто б вас там продавав!

— Гляди!

І надовго поринули в мовчанку.

Як завжди в найскрутніші хвилини, Оксен вдався до бога. Молив його палко й щиро, щоб врозумив, просвітив, вказав порятунок, а Танина записка ворушилася тихенько на грудях, нашіптувала гаряче й звабно: «Дуже чекаємо… чекаємо… чекаємо…»

Аж під ранок твердо вирішив: він не буде брехати. Адже сам господь бог заповів не оскверняти вуста свої брехнею, казати тільки правду. І він піде до слідчого, як на сповідь, нічого не убавить, але нічого й не додасть до того, що було. «Сам бачиш, господи: не заради того, щоб урятувати шкуру свою, а тільки дотримуючись святих твоїх заповідей, я не оскверню вуста свої лжою!»

Помолившись, з серцем, повним спокою, з прояснілими очима заснув міцно Оксен.