І будуть люди

І вже Світличний, забувши про злість та утому, придивляється щораз пильніше до дівчини, і вже здається Федорові, що він і їхав з губернії, а потім чухрав по дорозі, збиваючи люто пилюку, не для того, щоб розгромити банду Гайдука та разом провідати й сестру, а лише для того, щоб застукати на широкому дворі біля колодязя оцю все ще налякану дівчину, напитися в неї води, обмитися з її щедрих рук, а тепер залицятися, забувши про все на світі. І вже здається Федькові — ба ні, не здається: він у цьому вже переконаний, що вродливішої дівчини він і не бачив, скільки й носить його неспокійна земля, що оце вона єдина з-поміж тих, що попадалися йому та й лишалися в прожитих роках як метелики на шпильках. І вже роздумував Федько, чи не час обійняти оцю хутірську красуню, пригорнути та полоскотати ласкавими вусами, як у хаті, що світила на них цікавими вікнами, грюкнули двері, і щось худеньке, маленьке, щось із світлою головою та розпростертими руками, високо збиваючи над колінами сіреньке платтячко, побігло прямо на Федька, сміючись і плачучи разом.

Обхопила худими руками його тугу шию, повисла на НЬОМУ, припавши обличчям до широких мокрих грудей, без кінця вимовляла:

— Феденька!.. Феденька!.. Федю!.. — наче був він за сотні кілометрів, а їй треба було докликатись його за будь-яку ціну.

— Ну, що, сестричко… Ну що? — розгублено бубонів Федір, пестячи долонею біляву, обплетену тугою косою голівку, що не притулилася — приросла йому до грудей. Потім ніжно відвів її голову, взяв у долоні видовжене схудле обличчя з темними тінями попід очима, з першими ледь помітними зморшками, заглянув у очі, де перемішалися сльози і сміх, радість і туга, тихо промовив: — Боже, як же ти змарніла… Що з тобою, Танюшо?

— Нічого, Федю, нічого, — дивлячись великими, повними любові очима, відповіла Таня: з усієї рідні він був їй найближчий. Любила тата й маму, віддала б душу за них, але ні тато, ні мама (здавалося Тані) не могли б отак зрозуміти її, як розумів колись її брат. І хіба б він допустив отоді, якби не поїхав із дому, щоб її отак видали заміж?..

Але про це Таня не хоче зараз і думати. Жене її геть, оцю непрошену думку, наказує собі забути про неї, бо інакше не довго й розплакатись — не отими осяйними сльозами, освітленими сміхом, а важким безпросвітним риданням, що отруює серце й душу. Тому вона бере брата за руку (дуже вже пильно він починає придивлятися до неї!), тягне його до хати з оцього широкого двору, де нещадне сонце не дає приховати від стороннього ока ані синців, ні змарнілої дівочої вроди. Федір глянув на неї збоку (Таня йшла якось незвично, все наче одверталася від брата) і аж тепер помітив великий живіт, що напинав матерію: «Боже, та вона вагітна!»

Досі, думаючи про Таню, він ніяк не міг уявити її заміжньою жінкою, а тим більше — матір’ю. Була в його спогадах тільки дитиною, яка ніколи не стане дорослою, і коли йому вперше сказали, що сестра вийшла заміж, він довго знизував плечима та здивовано гмикав, а потім, переконавшись, що це таки правда, відчув навіть якусь образу на Таню: так, наче вона його зрадила. Тільки коли мама розповіла, як справляли весілля, як тато, помираючи, вмовляв наймолодшу дочку виходити за Оксена, і докоряв, і погрожував їй, тільки тоді оту хвилинну образу заступив пекучий жаль до сестри, і він, глянувши на маму гарячими злими очима, вигукнув:

— Як же ви!.. Як же ви могли допустити?! — а що мама, зламана запізнілим каяттям, винувато мовчала, він гнівно додав, махнувши кулаком у повітрі: — Краще б ви її вбили! — Іще, побігавши нервово по кімнаті, лиховісно кинув: — Жаль, що мене не було!.. Я б його оженив! — І мамі аж сипонуло поза шкірою морозом від отих синових слів.

Їхав Федір сюди, з твердим наміром, коли розгромить отого Гайдука, забрати сестричку до себе. В тому, що Таня відразу ж поїде з ним, як тільки він їй про це скаже, Федько не сумнівався й хвилини. Міряв усе по собі, по своїй гордій непоступній вдачі, що підігрівалася циганською кров’ю: хай би спробував хто силоміць ув’яз-нити його. Хай би спробував! Погриз би всі мури, поламав би всі грати, а таки вирвався б на волю. Вирвався б і жорстоко помстився б тому, хто спробував би стати його тюремником!

То чому ж має силоміць жити в оцьому проклятому хуторі його, Федькова, сестра! Хіба тепер не Радянська влада? Хіба Таня не вільна будувати своє життя так, як їй заманеться? Хай Таня знає, що в неї є брат, який не дасть її на поталу, захистить від кожного, хто спробує важитись на неї! Хай не боїться нічого: кожному, хто заступить їй дорогу, доведеться мати справу з його, Федьковими, кулаками! Він розмете все це кубло, все пустить за димом, аби тільки рідна сестричка його знову була щаслива, отака, як колись у дитинстві!

І ще одне він може сказати Тетянці. Хай буде їхнім секретом, бо про це не знає ніхто, навіть мама. В Полтаві, на затишній вуличці, підшукав Федько велику та світлу кімнату. Домовився з господарями, навіть гроші заплатив за місяць наперед. Отам вони й будуть жити вдвох. І хай Таня не турбуються: вона матиме все, що їй буде потрібно.