І будуть люди

Таня не зводить із брата вологих очей, впивається його запальною, гарячою мовою, хоч і знає, що нічого з того не вийде: мине кілька днів, Федько погостює в них та й поїде без неї. Бо не зможе вона зважитись на отакий крок. Десь із могили не спускає із неї суворого погляду тато. А з неба свариться бог. А з усіх земних закутків стежать за нею люди, які ніколи не простять, осудять, розіпнуть на хресті лихослів’я й зневаги. А мама, Федю, а мама? І потім…

Тут сестра змовкає. Легкий хворобливий рум’янець набігає на худі її щоки, так, наче хтось дихнув червоним на люстречко, і брат, глянувши на її живіт, тільки посмикав себе за вуса та сказав збентежено: «Та-ак…»

— Та-ак, сестричко. Виходить не так все воно просто, як мені здавалося…

— А ти не дуже цим побивайся, Федю! — знову дивиться на брата ласкавими очима Таня і, як колись у дитинстві, коли він, покараний татом, лежав — лицем у траву, худенькою нещасною потилицею — до неба, як у ті далекі роки, коли вона сеструвала над ним, — простягає Таня руку, легенько торкається його плеча: — Мені не так уже й погано, як здається, Федю…

— Він хоч не ображає тебе? — питає брат, і густі чорні брови сходяться на переніссі, і очі займаються недобрими вогниками на саму тільки думку про те, що Оксен може кривдити сестру.

— Він до мене добрий, — каже задумливо Таня, легка зморщечка пересікає їй чоло: вона зараз намагається бути чесною до кінця. — Він мене любить, — ще тихше додає сестра.

— А ти?

Сестра не відповідає. Одвертається від брата, нервово осмикує платтячко, що, неслухняне, все оголяє коліна. Врешті зважується: зводить на Федора великі опромінені очі, кладе на свій живіт легеньку долоню і каже — з такою вистражданою любов’ю, з такою гарячою вірою, що брат знову збентежено береться за вуса:

— Я його ось люблю!..

Так і не вдалося Світличному вмовити Таню їхати з ним до Полтави. Натомість сам залишився ночувати на хуторі, тільки послав у село молодшого Оксенового сина повідомити, що він щасливо добрався.

— Скажи, щоб голова сільради був тут завтра вранці, як штик! — наказав Федір, і Олексій, радий прислужитися дядькові, погнав у село — тільки п’яти замиготіли!

Ввечері повернувся з поля з Іваном Оксен. Зупинив біля повітки кобилу, спитав у сестри, що вибігла зустрічати:

— А чого це в усіх вікнах світло горить?

— Гасу, мабуть, забагато, так палять! — обізвався глузливо Іван.

— А у нас гості, братику! — поспішила повідомити Олеся.

— Гості?

Аж тепер помітив Оксен, що сестра не в буденному, а в празниковому: темно-синя спідниця розпустилась над чобітками, біла, з тонкого полотна, сорочка так і вбирає очі барвінковими узорами, ще й разочок червоного намиста на шиї.

— Чи не свати по тебе приїхали? — спитав він із ласкавою насмішкою сестру.

— А, таке й скажете! — вигукнула Олеся, вдаючи, що вона розгнівалась на брата. — Вам усе свати в голові!.. А я нізащо заміж не вийду!

— Так і не вийдеш? — посміювався у світлі, пшеничного кольору вуса Оксен, помагаючи синові зняти плуга з воза. — А все ж — хто приїхав? Чи не отець Віталій?

— Танин брат, он хто приїхав! — випалила Олеся.

— Федір?

В Оксена затремтіли руки, відразу ж зіпсувався настрій.

Федора він не знав, не доводилося, слава богу, зустрічатися, та наслухався про нього доволі. Досить уже хоч би того, що отець Віталій несхвально, дуже несхвально відгукувався про Таниного брата.

— Погряз у гріхах, вкоротив життя своєму татові — святій оцій людині!.. Злигався з безбожниками, з бандитами, підняв руку на святу нашу церкву… Так, Таню, так — хоч як ти його любиш, але той, хто зрікся господа бога, той зрікся і нас! — При цих словах завжди лагідне обличчя отця Віталія аж кам’яніло, ставало суворим та непоступним, а в голосі уже бринів холодний метал: — Сказано-бо: вирвіть плевели з поля мойого!

І от ця «плевела» сидить зараз у його хаті. Приїхав дармоїд, бандит і волоцюга, сяде тепер йому на шию: об’їдати та обпивати. «Нещасна ж моя годинонько!» — бідкається до себе Оксен і, щоб хоч трохи зірвати злість, кричить на сестру:

— А ти чого зраділа?! Може, заміж за нього збираєшся?!

— За що, братику? — вражено спитала Олеся, і Оксен, одвернувшись, уже тихше додав:

— Допоможи краще Іванові, — та й посунув до хати.

Вже в сінях у ніс йому вдарив терпкий тютюновий дух. «О, вже починається: не встиг улізти, а засмердів усю хату!» — подумав Оксен і відчинив сердито двері.

В кімнаті нікого не було. Тільки горіла під сволоком празникова лампа — дванадцятилінійна — аж обмивала протерте скло ясними водограями полум’я! Оксен ступив був до неї, підняв уже руку, щоб вкрутити гніт, аж тут погляд його упав на блискучу хромову шкуратянку, на червоний міліцейський кашкет, на жовту портупею з шаблюкою й маузером, що висіли поверх його чумарки, — він так і застиг з піднятою рукою.

Не важко було здогадатися, що все оте належало Федорові,— отже, брат його дружини тепер неабияке цабе. Адже навіть у Ляндера не бачив Оксен такої блискучої шкуратянки, такого червонющого картуза!