І будуть люди

Аж уранці відшукав Світличного розлючений комбриг. Збіг разом із своїм ад’ютантом широкими сходами, переступаючи через тіла поснулих бійців, шарпонув високі позолочені двері, за якими бухали постріли, і застиг із вражено розтуленим ротом.

Всього надивився комбриг за своє життя, а такого ще зроду-віку не бачив: на пишній графській постелі, скинувши к чорту кружевну ковдру, посеред порожніх пляшок з-під вина сиділи голісінькі Федько і француженка. Федько тільки для чогось узув чоботи з острогами, а розкисла від вина та любощів француженка, хихикаючи, цілилася з маузера у великий графський портрет, що висів навпроти у важкій чорній рамі.

— Приший оту контру, чого він, гад, витріщився! — під’юджував Федько, підтримуючи подругу за рожевий лікоть.

— А, трах-тарарах! — заревів комбриг, прийшовши до тями. — Там світова революція гине, а ви тут…… розводите!

Федько, схопившись, клацнув каблуками (дзінь-дзінь! — задзвонили малиново остроги), виструнчився, поїдаючи очима начальство, глибоко ж цивільна француженка, незнайома з статутом, верескнула, кинула важкий маузерище, спробувала натягнути на себе простирадло, але комбриг розлюченим чортом підскочив до неї — і нагаєм! нагаєм! — по ніжних отих булочках! Гувернантку як вітром здмухнуло. А за француженкою, взявши з місця в кар’єр, рвонув і Федько, рятуючи від нещадного нагая вже свої, порослі густою вовчою шерстю («На щастя», — казала колись повивальна бабка), мускулисті, як у призового рисака, половинки.

Комбриг же довго ще воював у графській спальні: поров нагаєм подушки, випускаючи пух, збивав із столиків статуетки, флакони з дорогими заморськими парфумами, баночки з кремом, кричав, скажено викочуючи очі:

— Засічу!.. Розстріляю сучого сина!

Втомившись, шмагонув іще раз на прощання по грішній постелі, збіг униз — тільки східці задудніли вслід, скочив у сідло, шарпонув люто поводи — поїхали!

Довго їхав мовчки, і настраханий ад’ютант не смів озватися хоч би словом. Вже аж перед містечком комбриг, щось пригадавши, чмихнув раз у пишні шаблеподібні вусища, чмихнув удруге — схилився на луку сідла, зламаний сміхом:

— Кавале…рист, сучий син!.. На бабу… й то шпори надів!

І ад'ютант подумав, що Світличний тепер врятований.

Хоч комбриг і не віддав Світличного до ревтрибуналу, а все ж розжалував у рядові і посадив на десять діб на хліб та на воду.

Два дні й дві ночі давив Федько у каталажці воші, канючив у вартового хоч пучку тютюну і, важко зітхаючи, згадував француженку. На третій його привели в штаб бригади, і комбриг, суплячи гнівно брови, сказав:

— Дякуй, що революція не скінчилася, а то б узнав, де раки зимують!.. Бери п’ятьох хлопців і рушай у розвідку… Та дивись мені: застукаю ще раз на мокрому — голову відірву!

Враз повеселілий, Федько вигукнув: «Єсть!», — вихором вилетів з хати.

І як же стиснулося огрубіле в боях, прокопчене пороховими димами серце Федькове, коли він підбіг до свого жеребця і той заіржав зраділо назустріч, дихнув волого в обличчя, поклав голову йому на плече, здригаючись нервово чутливою шкірою! Як обпекли його смоляні чорні очі непрошені сльози, коли він знову повісив шаблюку, почепив дерев’яну кобуру з маузером!

— Хлопці!.. — сказав Федько, оглядаючись на своїх бойових побратимів, що зберегли йому і коня, і зброю. — Чортячі ви хлопчики! — та й відвернувся, боячись себе зрадити. А хлопці тільки покахикували збентежено в свої величезні кулаки, догадуючись, що коїться зараз на серці в Світличного.

Відшуміла громадянська війна. Зачохляли гармати, здавали в пакгаузи кулемети й гвинтівки, вкладали в піхви шаблюки. Пороховий дух потроху вивітрювався з недавніх бойовиськ, покинуті шанці швидко осипалися, заростали високими бур’янами, якщо вони були в полі, густими чагарниками, якщо на узліссі. І вже перші мирні дощі полоскали чиїсь білі кості, а в розрубаний череп, в чорніючі могильним смутком очниці весело й густо проростала зелена трава. Іржа роз’їдала обламані багнети, потрощені лафети й гвинтівки, шанцеві лопати й шоломи — все оте військове начиння, що відразу стало не потрібне нікому, хіба що ковалям, які збирали залізо на сокири, коси та рала. І вже поверталися додому бійці, і земля, яку вони донедавна поїли кров’ю — не жаліли ні своєї, ані ворожої,— віднині буде пахнути лише потом і хлібом, і замість горна, що кликав у атаку, відлунюватиме тільки жайворонкові, що кличе до праці.

Тільки Федько з усього ескадрону не схотів розлучатися з зброєю, без якої йому й життя — не життя, і радість — не радість: пішов служити в червону міліцію.

Виловлював безпритульних, ганявся за бандами. І тут лишився неушкоджений, хоч не раз віяла йому просто в очі крижаним своїм крилом смерть.

Якось підстеріг його бандит — прицілився з-за тину прямо межи очі. Клацнув раз — осічка… Клацнув удруге — осічка… Федько не став чекати, доки бандюга клацне і втретє,— стрибонув через тин, повалив, здушив щосили за горло, і, коли підбігли його люди, бандит уже і язика висолопив.

Іншого разу попри самій шкірі пройшла гостра фінка безпритульного.