І будуть люди

Величезна піч ковтала оті хлібини, як галушки: не встигне Таня подати на дерев’яній лопаті одну, а піч уже знову розкриває свою ненаситну пащеку, дихає жаром: «Дай». Врешті Тані вдалося вгомонити її, заткнути пельку залізною заслінкою.

Аж тоді відчула, як натомилася. Тремтіли руки й ноги, болів поперек. Присіла б зараз із книжкою або й просто так, щоб відпочити хоч трохи, а ще краще — вийти надвір, на свіже повітря, назустріч ранковому сонцю, що он уже заглядає до вікон свіжим чистим оком своїм, але хата вимогливо чекала на молоду хазяйку десятками незроблених уроків. «Застели мене!» — вимагала постіль. «Підмети мене!» — нагадувала долівка. «Помий нас!» — лізли в очі миски та ложки, що валялися на лаві під мисником. «Спорожни мене, бо я вже повнісінька!» — пихкотіла з-під лави помийниця. «Чисть у нас, криши в нас, засипай, заливай у нас молоко і воду — готуй обід!» — розкривали свої круглі роти чавуни, чавунці та горнята, обступаючи Таню, мов зголоднілі дітиська: тільки й того, що не смикали за спідницю!

І не було тому початку і краю, воно пхалося, чіплялося звідусіль до жіночих беззахисних рук, ссало з них сили і кров, сушило їх, судомило пальці — залишало їх хіба тільки тоді, коли вони, оті спрацьовані руки, складалися на грудях їхньої господині, що знаходила, нарешті, вічний спочинок. Але навіть тоді їх не лишали в спокої: вкладали поміж застиглі пальці запалену свічку, і вони покірно тримали її, хоч уже були такі ж мертві, як і покійниця.

Запоралася, закрутилася Таня та й забула про хліб. А коли згадала, то вже було пізно: виймала з печі такі обвуглені цеглини, що ними хоч об землю бий!

Отут і заскочив до хати Альоша: обличчя розгублене, очі налякані, винуватою вірьовочкою тягнеться за ним батіжок:

— Мамо, ви не бачили свиней?

— Та де ж я їх могла бачити! — засміялася нервово Таня. — Хіба що в печі!

Альошка поморгав-поморгав світлими, як у батька, віями, потягнув у себе звабний хлібний дух, попросив так несміливо, що, мабуть, і не сподівався одержати прошене:

— Мамо, дайте свіжого хліба! Хоч маленький окрайчик!

— Господи, та бери скільки хочеш!

Радісно блиснувши очима, Альошка кинув батіг, підійшов до столу, притулив ще гарячу хлібину до свитки, взяв в руки ніж.

«Господи, — молилася Таня, заплющивши очі,— зроби так, щоб хліб був як хліб!»

— Мамо! — покликав пошепки Альошка, і очі його округлились від великого подиву, як п’ятаки. — Він не ріжеться, мамо.

Іще раз провів ножем по хлібині — ніж тільки зіскочив, викресавши руді обвуглені іскри.

Було ж потім сміху з того невдалого хліба! Всю випічку довелося віддати свиням, і ще довго Оксен, проходячи мимо хліва, жартував:

— О, Тетяна, мабуть, знову збирається хліб пекти: свині вже й ляду підкидають!

І хоч у тому жарті не було зла, однаково Таня ображалася на чоловіка, який ніяк не хотів зрозуміти, як ранить її гордість ота перша невдача.

Взагалі між нею й Оксеном, окрім хвилинної фізичної близькості, нічого не було. Відчуття огиди, що спалахнуло в ній після першої ночі, поволі пригасло, її вже давно перестала бити нервова дрож при одному погляді на ліжко, вона лишалася тепер більш байдужою, аніж приголомшеною, — і тільки. А Оксен наче навмисне робив усе, щоб вона чимраз більш віддалялася від нього.

Пильно стежив за тим, щоб дружина читала тільки святі, церковні книжки, а не світські, гріховні. За його твердим переконанням оті всі Пушкіни й Гоголі, Тургенєви й Надсони, що в них так кохалася Таня і маленькі томики творів яких становили неабияку частину її посагу, являли собою витвір диявола, спокусу нечистого.

3 певного часу стала помічати, як зникає то одна, то друга книжка. Спершу приписувала це своїй неуважності, та одного разу замість томика Тургенева знайшла на столі «Житіє святих» і тоді зрозуміла, хто це дбає про її духовне виховання.

Стала обережнішою, хитрішою. На видному місці, щоб одразу впадало в очі, клала розгорнену біблію, а Гоголя чи Надсона — під подушку і крадькома, як лишалася в хаті сама, читала й перечитувала, впиваючися заборонним плодом. У такі хвилини була по-справжньому щаслива: забувала про все.

Але й цих хитрощів вистачило ненадовго. Як зумів увійти до хати Оксен, щоб вона не почула нічого, Таня так і не змогла зрозуміти. Помітила його тільки тоді, коли вже було пізно. З суворим, осудливим обличчям узяв з її рук маленький томик, показав на ікони очима, похитав головою. І Тані раптом здалося, що й боги на образах усі разом захитали головами, не спускаючи з неї осудливих поглядів, і вона сиділа перед ними, беззахисна, маленька, як мишка, вбираючи голову в плечі. А Оксен, не кажучи й слова, взяв зі столу «Біблію», поклав дружині на коліна.

Все так же мовчки вийшов із хати. Осуд так і бринів на його обличчі, на обличчях богів, осудом дихала вся хата, все, що було в ній, і Таня, пригнічена до краю, кинулася до єдиної речі, від якої не віяло осудом, — до своєї маленької скриньки, що сиротою тулилася до стіни, обійняла її і заплакала.

Є сльози, які забуваються. Є сльози, які прощаються. Але оці свої сльози не зможе Таня ані простити, ані забути.