І будуть люди

— Оце по-діловому! — знову залився Гінзбург своїм щирим дитячим сміхом так, що й Федько не витримав — показав веселі зуби. Навіть на суворому обличчі Ганжі з’явилася якась подоба усмішки. — Ти чуєш, товаришу Василю, що вам погрожує?

— А ми вже лякані,— відізвався Ганжа і вперше звернувся безпосередньо до Світличного: — Ми, товаришу, теж у громадянську не на печах у просі сиділи — довелося понюхати й нам… А Гайдука треба придушити, поки він ще кому петлі не накинув… Я вже з певними людьми із навколишніх сіл зв’язався: щоб одразу дали нам знати, як тільки бандити об’являться. Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається…

— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу:

— А що тепер накажете мені робити?

— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо… Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати… Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти…

— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?

— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.

Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:

— Хрестини? Які ще в біса хрестини?

— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.

— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько. — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!

— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа. — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить… А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю…

— Така важка?

— Та не так щоб і дуже важка… Якраз по літах… Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!

І знову не витримав Гінзбург — залився втішним сміхом, спостерігаючи розгубленого Світличного.

А що дитині було рівно вісімнадцять, то Ганжа ні зменшив, ні додав: мав майбутній хрещеник чотири з половиною пуди ваги, носив обувачку сорок четвертого розміру і звався Максимом. Таке ім’я дав йому піп ще за проклятого царського «прижиму», ім’я, як бачите, непогане, навіть гарне ім’я, і носив би його парубок до самої смерті, коли б не підвела його одна жінка. Так підвела, що спершу, було, хоч у петлю головою.

І сказати б — з якогось куркульського, класово ворожого роду, а то ж своя, бідняцька кісточка, з комнезаможів — і отаке з ним зробити!

Ще коли ота капосна жінка носила дитину під серцем, присватувався до неї та до її чоловіка Максим. Чоловіка вдалося умовити за якийсь тиждень.

— Про мене! — махнув він рукою, радий одчепитися від Максима. — Хрестіть, як собі хочете, аби тільки не ошпарили!

Жінка ж опиралася довше: боялася не стільки бога, скільки язикатих кумась.

— Та вони ж мене і з світу зживуть! І кісточки всі мої на язиках перетруть!

Врешті, коли доведений до відчаю Максим, якому кров з носа — треба було вдарити червоними хрестинами по релігійному дурманові, коли Максим пообіцяв багаті подарунки від сільради й чотири сувої полотна особисто від себе, жінка піддалася:

— Ну, хіба що вже, Максиме, для нашої власті!

Нарешті дитина появилась на світ. Весільним дзвоном ударив у Максимове серце крик немовляти. Він уже вимальовував у своїй комсомольській уяві, як гризуть служителі культу собі лікті з великої досади. Не витримав, забіг на другий день до породіллі:

— Так коли будем хрестити? Мо’, в неділю?

Жінка, що саме агукала над немовлям із червоним старечим личком («Не могли народити кращого!» — поморщився до себе Максим), звела на парубка настрахані очі:

— Не віддам я його на ваші хрестини!

— Як то — не віддасте? — отетерів Максим. — Та ви ж обіцяли!

— Мало що обіцяла!.. А як у мого синочка виростуть ріжки — що я робитиму?

— Не виростуть, тітко! — мало не плакав Максим.

— Еге, не виростуть!.. Он у сусідньому селі як охрестили комуною, так роги з лобика й поперли… Добре, що мати здогадалася: до церкви побігла, то батюшка ледь одмолив… І не стій, Максиме, і не проси, — йди собі звідси, не доводь мене до гріха!

Довелося ще раз переконатись Максимові, наскільки живучий отой релігійний дурман. Не йшов з хати, напирав на класову свідомість, навіть соромив за отаке легковір’я, але тітка на всі запальні його слова уперто кувала зозулею:

— І не проси, і не моли, бо я не хочу, щоб у мого синка роги виросли!

— Щоб же оті роги на вашій голові поросли! — втративши останній терпець, закляв гнівно Максим.

Розгнівана жінка відповідала Максимові не менш красномовно: нахилилася швиденько, війнула спідницею, показала чортячу ікону.

— Поцілуй мене от сюди, як такий розумний!

Атеїстичний Максим не став знаменуватися — вискочив з хати, наче ошпарений, і ще довго стояв посеред вулиці, відпльовуючись.