І будуть люди

Розпашілий, збуджений, убіг до сільради. Якийсь дядько відскочив набік, зіткнувшись із Федором у сінях: «Свят, свят, свят, сохрани і помилуй!»; якась дівчина писнула переляканою мишею, побачивши всю оту амуніцію, що рипіла, бряжчала, видзвонювала на Світличному, а він став посеред великої прокуреної кімнати і, похльоскуючи нагаєм по блискучій халяві, строго спитав:

— Хто з вас голова?

Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі. Високий звів важку голову з великими рисами обличчя, непривітно сказав:

— Ну, я голова. А що?

— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?

— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова. — Радянська влада сама викликає, коли їй того треба.

Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:

— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?

— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою. — Що ти за цяця така, щоб я перед тобою відчитувався?

— Ану давай без оцих різних слів! — тепер уже спалахнув і голова та й звівся з-за столу. — А ні — то катай отсюдова, звідки прийшов.

І невідомо, чим закінчилася б оця сутичка, бо Федько вже примірявся чесонути нагаєм свого супротивника, коли б не отой, другий, що досі сидів, придивляючись до Світличного трохи глузливими й водночас лагідними очима.

— Ану побийтесь, — сказав він тихо і раптом засміявся, по-дитячому закидаючи голову. — Півні!.. Чистісінькі пінні!..

Ганжа відразу опустився на дзиглика, ворушачи збентежено бровами, Федько ж обпалив непрошеного третього поглядом, грубо спитав:

— А ти відкіля взявся?.. Хто ти такий?!

— Я — Гінзбург, — усе так само миролюбно й весело відповів той і звівся назустріч Світличному, простягаючи невелику, як у підлітка, руку. — Гінзбург, секретар повіткому. А простіше, Гриша. Вас же, здається, звуть Федором?

Ні, просто-таки неможливо утриматися перед щирою простодушністю цієї людини! І Світличний, відповідаючи на потиск руки, втихомирено буркає:

— Федір… Світличний… — І відразу, сколихнувши в собі невідстояну образу: — І прошу передати йому, — красномовний кивок у бік голови, — що я не в куркуля гостював, а в рідної сестри!..

— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи. — Він ледве помітно гаркавив і час від часу посмикував правою щокою. — От у товариша Василя є нові, цікаві дані про банду Гайдука…

— Які ж це дані? — все ще ігноруючи Ганжу, питає у Гінзбурга Світличний.

— Товаришу Василь, розкажіть.

— Та що тут розказувати, — неохоче почав Ганжа, теж уникаючи поглядом Світличного, — знову Гайдук у нашому повіті об’явився…

— Де? — аж підскочив Федько: так би, здається, й кинувся в погоню!

— Та далеченько звідси, в Пилипівці. Верстов, мабуть, із тридцять звідси. Заскочив серед білого дня, коли й не сподівалися, спалив сільраду, школу, чотирьох активістів повісив…

— Що ж вони гав там ловили! — вигукнув досадливо Світличний.

— Та кажу ж, серед білого дня, коли й не сподівалися! — сердито повторив Ганжа. — Його ж, гада, не чутно було в нас уже місяців зо два, десь аж по той бік Полтави ганялися за ним… А це тут об’явився…

— Давно це було?

— Позавчора. Тих товаришів замучених тільки сьогодні поховали.

— Жалко людей, — сумно озвався Гінзбург, посіпуючи правою щокою. — Ми, товаришу, всім тобі допоможем, аби тільки швидше знешкодити банду… Он товариш Василь пропонує організувати тобі на поміч загін із місцевих активістів…

— Дякую, я вже сам обійдуся, — холодно перебив Світличний.

— Зажди, — застережно наставив долоню Гінзбург, — не гарячкуй. Є в твоєму загоні місцеві?

— Здається, нема.

— От бачиш! А Гайдук, як і більша частина його бандитів, родом із нашого повіту. Із очима зав’язаними кожну стежину знайде… То як ти його ловитимеш, не знаючи, де гайок, а де — переярок?

Федько збентежено промовчав.

— І потім — у нього майже в кожному селі є своя агентура. Ти в них із загоном своїм як на долоні ходитимеш. І буде він з тобою у кота й мишку гратися… Ляндер саме на цьому й обпікся: не захотів обпертися на місцевий актив, ганявся за Гайдуком наосліп та й напоровся на засідку… Отак, товаришу…

І хоч як важко це Федькові, а доводиться згодитись.

— Тільки прошу вже, коли сядемо на коней, слухатись беззаперечно, — похмуро сказав він, адресуючись в основному до Ганжі.— Там ніколи буде дискусії розводити — нагаєм буду кресати!