Ярмарок суєти

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати ві­домим, славетним, великою людиною, як на те й заслугову­вав. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні тво­ри й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ні­би вони були чимось геніальним. Декотрі а них Емілія до­вірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну,— може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі.

Всі вади й провини чоло­віка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коха­ного, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхет­ного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її то­го ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він зали­шив їй на радість і на втіху.

Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Ос­борн) , володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім’я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна сигара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під’їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку — відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюче­ної няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік — викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама ба­ронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, за­пряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирі­шила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеть­ся бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка?-Я сподіваюся на тебе, голубко,— казала місіс Бул­лок.— Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей пе­рейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить ма­єток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині... і попро­си тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.

Після такої милої розмови, в якій світські теревені пе­репліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмале­них крихіток і, маніжачись, сідала в карету.

Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світсько­го тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолаш­на вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаю­чи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадіб­но зазіхає на цей її скарб.

Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, поба­жав їй «на добраніч» досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поціка­вився, де дочка діла французького годинника з ланцюж­ком, який завжди носила.

Я купила його за свої гроші, сер,— перелякано від­повіла вона.

Замов собі такий самий або й ще кращий, якщо мож­на,— відповів старий джентльмен і знов замовк на цілий вечір.

Останнім часом сестри Доббін кілька разів просили Емілію відпустити до них Джорджі. Тітці хлопець дуже сподобався, то, може, й дід, натякали вони, зласкавиться нарешті до малого. Не захоче ж Емілія знехтувати таку щасливу нагоду для сина. Ні, мати, звичайно, бажала си­нові добра, але вона з тяжким серцем, дуже боязко відпус­кала з ними Джорджі, не знаходила собі місця, поки його не було, й зустрічала його так, ніби він щасливо уник якоїсь великої небезпеки. Хлопець приносив гроші й іг­рашки, на які вдова дивилася з тривогою й ревністю. Во­на щоразу питала, чи не бачив він там незнайомого ста­рого джентльмена. Тільки старого Вільямса, що катав його в бричці, відповідав хлопець, та ще містера Доббіна, який приїхав увечері на чудовому гнідому коні, дуже гар­но вбраний, у зеленому фраці, рожевій краватці і з нагай­кою з позолоченим руків’ям. Він обіцяв показати йому Тауер і взяти на полювання з собаками.