Ярмарок суєти

Та якось, повернувшись з гостей, Джорджі сказав:-— Був старий джентльмен з густими бровами, в капе­люсі з широкими крисами, з грубим ланцюжком і брело­ками. (Старий джентльмен приїхав тоді, як візник катав Джорджі по галявині на сіренькому поні). Він дуже довго дивився на мене й дуже тремтів. Після обіду я продекла­мував «Мене звуть Норвал». Тітка почала плакати, вона завжди плаче.— Ось що того вечора розповів Джорджі.

Емілія зрозуміла, що хлопчик бачив дідуся, й почала га­рячково чекати наслідків, певна, що старий щось їй за­пропонує. І справді, за кілька днів після цього старий Ос­борн цілком офіційно запропонував забрати хлопця до се­бе й зробити його спадкоємцем того майна, яке раніше призначалося його батькові. Він зобов’язувався виплачу­вати місіс Джордж Осборн пенсію, на яку можна цілком пристойно жити. Якщо місіс Джордж Осборн захоче зно­ву вийти заміж — містер Осборн чув, що вона має такий намір,— виплата пенсії не буде припинена. Але, певна річ, дитина повинна мешкати з дідом на Рассел-сквер або в якомусь іншому місці, що його вибере містер Осборн. Хлопцеві дозволятимуть час від часу відвідувати місіс Джордж Осборн там, де вона житиме. Коли Емілії при­несли й прочитали цього листа, матері не було вдома, а батько, як завжди, десь шукав щастя у Сіті.

Емілія ніколи не сердилась, хіба може, два-три рази за все своє життя, і ось адвокатові містера Осборна пощас­тило побачити її під час одного з таких нападів гніву. Во­на підвелася, почервонівши і вся тремтячи, тільки-но міс­тер По простяг їй прочитаний документ, порвала папірець на шматочки й кинула під ноги.

— «Щоб я знов вийшла заміж? Щоб я взяла гроші за розлуку з дитиною? Хто сміє пропонувати мені таке і ображати мене? Скажіть містерові Осборну, що це підлий лист, сер... підлий лист... я не відповідатиму на нього. До побачення, сер!»— і вона велично кивнула мені на прощання головою, наче королева в якійсь трагедії,— розповідав потім адвокат.

Батьки того дня не помітили її хвилювання, а сама во­на не сказала їм про свою розмову з адвокатом. Бони мали свої справи, що дуже близько торкалися нашої невинної леді, яка навіть не здогадувалась про них. її старий бать­ко завжди провадив якісь спекуляції. Ми вже бачили, як йому не пощастило в торгівлі вином і вугіллям. Але він, щодня невтомно нишпорячи по Сіті, знов натрапив на якусь аферу й так захопився нею, не слухаючи застере­жень містера Клепа, що потім навіть не зважився призна­тися йому, як застряг у тому ділі. А оскільки містер Седлі взяв собі за правило ніколи не говорити про грошові справи з дружиною й дочкою, то ті ж гадки не мали, яка над ними нависла біда, аж поки нещасний старий змуше­ний був поступово у всьому признатися. Найперше почали збиратися дрібні господарські рахун­ки, які вони сплачували щотижня.

Ще не прийшов переказ з Індії,— засмучено казав містер Седлі дружині.

А що вона досі сплачувала рахунки дуже акуратно, кіль­ка торговців, яких сердешній леді довелося просити, щоб вони трохи почекали, дуже неохоче погодились, хоч на запізнення зі сплатою не таких акуратних покупців ди­вилися як на звичайні речі. Гроші Емілії, які та давала радо, ні про що не розпитуючись, дозволяли маленькій родині, врізавши наполовину свої видатки, сяк-так жити, і перші шість місяців минули не найгірше і старий Седлі і далі сподівався, що його акції підуть угору і все буде гаразд.

Проте й наприкінці півріччя від Джоза не прийшли ті шістдесят фунтів, що могли б вивести родину зі скрути, а їм ставало дедалі важче. Місіс Седлі, що дуже постаріла й занепала на силі, тільки мовчала або ходила виплака­тись до кухні місіс Клен. Різник відвертався від неї, ба­калійник ображав її, малий Джорджі раз чи двічі нарікав на поганий обід, і мати, яка сама вдовольнилася б і шмат­ком хліба, не могла не бачити, що дитина недоїдає, і до­купляла Дещо за свої гроші, аби тільки хлопчик був здо­ровий.

Нарешті батьки сказали їй усе, тобто розповіли якусь плутану історію, як звичайно розповідають люди, коли опиняються в скруті. Та ось надійшли власні гроші Емі­лії, і вона, лаштуючись віддати їх батькам, хотіла лишити собі якусь частину, бо замовила новий костюм для Джор­джі.

І тоді з’ясувалося, що від Джоза не приходять більше перекази й на господарство не вистачає грошей,— як Емі­лія могла б і сама помітити, сказала мати, але ж вона ні про що й ні про кого не думає, крім Джорджі. Тоді дочка мовчки простягла їм через стіл усі гроші й пішла до своєї кімнати виплакатись. Того дня вона ще не раз умивалась слізьми, коли думала, що доведеться відмовитися від кос­тюмчика, який вона так радісно готувала на різдвяний подарунок синові і крій та фасон якого так довго обгово­рювала зі скромною кравчинею, своєю приятелькою.