Ярмарок суєти

Цю справу, я вважаю,— зрадів стайнівський емісар,— треба остаточно пустити в непам’ять. Жодне слово не по­винне вийти за ці двері. Так буде найкраще не тільки для мого приятеля, але й для полковника Кроулі, що вперто вважає мене своїм ворогом.

Думаю, що й лорд Стайн не буде про це розводи­тись,— сказав капітан Макмердо,— та й нам багато бала­кати ні до чого. Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.

Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому при­вітному обличчі з’явився вираз далеко не шанобливий.

Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме,— сказав він.

Ви мене перехвалюєте, капітане,— відповів той усмі­хаючись.— Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кро­улі запрошувала нас на вечерю.

Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкла­ду банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися.

Але його гроші нам не потрібні.

Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння,—з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з’явився сер Пітт.

Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з ба­ронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розпо­вів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.

Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конф­лікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирі­шувати суперечки.

Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.

Але Родон нічого не хотів слухати.

Вона ховала від мене гроші протягом десяти років,—мовив він.— Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу! І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.

Бідолаха,— сказав Макмердо й похитав головою.

Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній про­текції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази ка­пітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар’єру своєму во­рогові.

Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задово­ленням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.

Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою вели­чезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася... де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще ці­кавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d’honneur / Придворною дамою (франц./) болгарської королеви, ще хтось — що вона з’явилася в Булоні, а ще хтось — що вона мешкає в котромусь із пансіонів Челтнема.