Ярмарок суєти

Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він дав­но хотів подивитися.

Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, ма­буть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам дове­лося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страж­дань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ла­ска, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й ви­ходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!-Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.

Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швид­ше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хво­рої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправ­ляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відпо­відь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її сло­вами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.

А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього на­віки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобле­ного. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти по­чинав позіхати.

Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.

Один гладкий, а другий худий,— сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.

Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.

Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коро­теньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на ви­користання ляпавок під час уроку, але обличчя його на­брало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.

Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох не­знайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.

Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись.— Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми?-Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.

Цього джентльмена я не знаю,— відповів він,— а ви, мабуть, майор Доббін.

І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.

То мама розповідала тобі про мене, так? — запи­тав він.

Ще б пак,— відповів Джорджі,— сотні разів!