Ярмарок суєти

Розділ LVII Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші в рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по ма­тері — тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стіль­ки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й не­мічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов’язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.

Може, в Емілії не вистачало «належної гордості», що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але «належна гордість» ніколи не була властива цій бідолаш­ній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потре­бувала заступництва, а тим часом нескінченні злид­ні и приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку,— з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбо­гість,— чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і об­мили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. «Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні»,— каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а дру­гому — лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розра­джували його.

Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність,— при­ймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і году­вала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозво­ляємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, по­вторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і скла­дала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вва­жала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій по­щастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — су­цільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожа­літи вас і... подякувати богові за свою бороду. Пам’ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкува­тих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь не­щасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги.

Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тира­нити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з ва­шого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.

Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емі­лії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що почина­лося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блі­дим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’яз­ниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витриму­вати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих ста­рих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подо­баються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, стра­ждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’я­нуть непомітні й нікому не відомі.