Ярмарок суєти

Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніж­них, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достат­ках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.

Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо,— проста випад­ковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть,— лихий жарт долі.

Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, зга­дала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, за­любки помінялася б місцем з... Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помо­лилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.

І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зро­бити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали,— її егоїстична, грішна любов в обох ви­падках була жорстоко покарана. Емілія намагалася пере­конати себе, що цілком заслужила таку недолю — ні­кчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як би­линка в полі.

Я знаю, що повість про таку самотину у в’язниці не­стерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотеп­ний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грає­ться в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось ози­вався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна ска­зати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки — все для свого старого бать­ка. Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі бур­котливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.

Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що вико­нувала свій обов’язок перед батьком.

Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується-мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можли­во, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий-джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі.

Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже ко­рисною для його рідні. Майорові Доббіну легко було отримати від свого добро­душного командира дозвіл поїхати в невідкладних особи­стих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного при­ятеля, де він розраховував пожити до від’їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ні­коли не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.