Ярмарок суєти

Джоз так зручно влаштувався на Сент-Мартінс-лейн, так спокійно втішався своїм кальяном і, коли йому хотілося, так безтурботно вирушав виставляти напоказ свою особу до театру, що він, мабуть, залишився б у «Слотері» на весь час, якби поряд не було його приятеля майора. Той джентльмен заповзявся не давати бенгальцеві спокою, поки вій не виконає своєї обіцянки створити затишну домівку для Емілії і свого батька. Джоз був податливий у чужих руках, а Доббін — дуже наполегливий, якщо йшлося про справи когось іншого, а не про його власні.

Тому наш урядовець легко здавався на нехитрі підступи цього добродушного дипломата і ладен був робити все, що той вважав за потрібне: купувати щось, звільняти когось. Лола Джеваба, з якого хлопчаки жорстоко глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії «Леді Кіклбері», співвласником якого був сер Доббін, але перед від’їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж, що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр. Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їх­ній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою прия­тельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні — обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона про­їздила мимо,— бачив її в кареті у-чудовій жовтій шалі. Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав ; Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього при­воду засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків .з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовла­дання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила . істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве,, А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це і сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп металася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости.

Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто на­довго не затримувався. Господиня мала всі підстави опла­кувати давніх друзів, що покинули її.

А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від’їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї ми­лої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий по­віз, який мав забрати Емілію в нове; розкішне житло, вона зомліла в обіймах, приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони? щиро при­ятелювали, їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,— так мовою улюблених романів міс Клен називала свій; батьківський дім.

Будемо сподіватися; що вона помилилась. У тій скром­ній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тира­нила її, коли була в поганому гуморі або не отримува­ла вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій— ставилася до неї з простацьким панібратством; таким са­мим нестерпним, як і її тиранія. її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клен охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і при­кидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присяга­лася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця най­дорожчі убори.

Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиран­ку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкав­лювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче при­нижувала її.