Ярмарок суєти

Тепер ви жорстокі,— не без хвилювання сказала Емілія.— Джордж — мій суджений і тут, і на небі. Хіба я могла б кохати когось іншого? Я й тепер належу йому, як і тоді, коли ви вперше побачили мене, любий Вільяме, То він сказав мені, який ви добрий і великодушний, він навчав мене любити вас, як брата. Хіба ви не були всім для мене і для мого сина? Нашим найдорожчим, найвірнішим, найкращим приятелем і захисником? Якби ви були ; повернулися в Англію на кілька місяців раніше, то, може б, урятували мене від тієї... тієї страшної розлуки.

Ох, я тоді мале не вмерла, Вільяме! Але ви не приїхали, хоч я так хотіла, так молилася, щоб ви повернулись, і хлопчика теж забрали від мене. Правда, він гарна дитина, Вільяме? Будьте й далі його другом і моїм ,..

Голос її затремтів, і вона сховала обличчя на плечі в Доббіна.

Майор обняв її, пригорнув до себе, мов дитину, й поці­лував у чоло.

Я не стану іншим, люба Еміліє,— мовив він.— Я не прошу нічого, крім прихильності. Хай усе залишається так, як було. Тільки дозвольте мені бути біля вас і бачити вас часто.

Так, часто,— сказала Емілія.

Отже, Вільямові дозволено дивитись і зітхати,— так бідний школяр, що не має грошей, зітхає, дивлячись на ті­стечка за вітриною.

Розділ LX ПОВЕРНЕННЯ В БЛАГОРОДНЕ ТОВАРИСТВО

Доля нарешті починає всміхатися Емілії. Ми залюбки забираємо її а нижчих сфер, де вона досі животіла, і вводимо в коло обраних людей — не таке аристократичне й вишукане, як те, де оберталася наша приятелька, місіс Бекі, а все ж з чималими претензіями на велич і світськість. Усі Джозові друзі були з трьох президентств, а його буди­нок містився в затишній англо-індійській дільниці, цент­ром якої був Мойра-плейс. Мінто-сквер, Грейт-Клайв-стріт, Уоррен-стріт, Гастінгс-стріт, Октерлоні-плейс, Плесі-сквер, Ассей-терас (вдале слово «сади» 1827 року ще не вживалося на означення тинькованих будинків з асфаль­товими терасами з чільного боку) — хто не знає цих по­казних осель відставної індійської аристократії, цієї діль­ниці, яку містер Уенгем зве «чорною ямою»? Суспільне становище Джоза було не таке високе, щоб дати йому право найняти будинок на Мойра-плейс, де мешкали самі колишні члени ради і компаньйони індійських фірм (за­писавши сто тисяч фунтів капіталу на своїх дружин, вони оголошують себе банкрутами й оселюються десь на бать­ківщині, порівняно зубожілими, з чотирма тисячами річного прибутку). Джоз найняв зручний будинок другого, а може, й третього рангу на Гілснай-стріт, накупив кили­мів, дорогих дзеркал і гарних, дуже вдало підібраних меб­лів роботи Седдонса в агентів містера Скейпа, що недавно став компаньйоном великої калькуттської фірми «Облудер, Шахраймен, Крадлі», в яку сердешний Скейп вгатив сімдесят тисяч фунтів — усі заощадження свого довгого чесного життя — і в якій зайняв місце Шахраймена, що відійшов на спочинок до розкішного маєтку в Сассексі (Облудери давно вже вийшли з фірми, а сер Горес Облудер, здається, стане пером і отримає звання барона Бан-дани),— став, кажу, компаньйоном великої фірми «Облудер і Шахраймен» за два роки до того, як вона збанкруту­вала з мільйонними збитками, прирікши половину своїх індійських пайовиків на злидні н загибель.

Чесний, зубожілий, зломлений горем шістдесятип’ятирічний Скейп подався в Калькутту згортати справи фір­ми. Уолтер Скейп залишив Ітон і влаштувався в якомусь купецькому домі. Флоренс Скейп, Фанні Скейн і їхня мати тайкома виїхали в Булонь, і ніхто більше про них не чув. Одне слово, Джоз зайняв їхній будинок, скупив їхні кили­ми та буфети і милувався собою в люстрах, де раніше від­дзеркалювалися їхні чесні, мужві обличчя. Скейпові по­стачальники — з усіма ними чесно розрахувалися — за­лишили свої картки й радо пропонували забезпечувати товарами нових господарів. Високі офіціанти в білих жи­летах, які слугували в Скейпа на проханих обідах і які в будень були продавцями городини, посланцями й молочарами, залишали свої адреси й піддобрювалися до дво­рецького.

Містер Чамні, сажотрус, що чистив у будинку димарі за трьох останніх пожильців, пробував підлести­тись до дворецького та його помічника, обов’язком якого було, вбравшись у куртку з безліччю ґудзиків і в штани з лампасами, охороняти місіс Емілію, коли їй хотілося вийти погуляти.

Зайвої челяді в домі не тримали. Дворецький водночас був Джозовим камердинером і напивався не дужче за інших дворецьких, що служать у маленьких родинах і мають власні погляди на господареве вино. В Еммі була покоївка, що виросла в приміському маєтку сера Вільяма Доббіна, добра дівчина, лагідність і скромність якої просто обеззброювала місіс Осборн. Спершу її вжахнула думка, що вона матиме власну покоївку. Емілія зовсім не, знала, як користуватися її допомогою, і завжди звер­талася до челяді чемно й шанобливо. Але ця дівчина ви­явилася дуже корисною в господарстві — вона вміло доглядала старого Седлі, що майже завжди сидів у своїй кімнаті й ніколи не приєднувався до веселого товари­ства в домі.