Ярмарок суєти

Багато людей приїздило побачитися з місіс Осборн. Леді Доббін з дочками були в захваті від зміни в житті Емілії і приїхали її відвідати. З’явилася й міс Осборн з Рассел-сквер у своїй величезній кареті з пишним чохлом на передку, прикрашеним гербом лідських Осборнів. Ішла поголоска, що Джоз неймовірно багатий, і старий Осборн не мав нічого проти того, щоб Джорджі, крім його грошей, успадкував ще й дядькове майно.

Хай йому біс, ми зробимо з хлопця людину! — казав він.— Я ще побачу його в парламенті, поки вмру. Можеш навідатись до його матері, міс Осборн, але мені на очі хай вона не показується.

І міс Осборн поїхала. Будьте певні, що Еммі дуже зра­діла цій гості й можливості бути ближче до Джорджа. Хлопцеві також дозволили частіше, ніж досі, відвідувати матір. Раз або двічі на тиждень він обідав на Гілспай-стріт і верховодив там слугами й родичами так само, як і на Рассел-сквер.

Проте з майором Доббіном він завжди був чемний і в його присутності поводився набагато скромніше. Джорджі був кмітливий хлопець і побоювався майора. Він не міг не захоплюватися його простотою, привітністю і різнома­нітними знаннями, якими майор спокійно ділився з ним, його незмінною любов’ю до правди й справедливості. Джордж на своєму життєвому шляху ще не зустрічав такої людини, а справжні джентльмени завжди йому подо­бались. Він щиро полюбив свого хрещеного батька, і для нього було великою втіхою гуляти з Доббіном у парку й слухати його. Вільям розповідав Джорджі про його бать­ка, про Індію, про Ватерлоо, про що завгодно, тільки не про себе. Коли Джордж ставав понад міру зухвалий і пихатий, майор брав його на глузи, що місіс Осборн вважала великою жорстокістю.

Одного дня, коли вони пі­шли разом до театру і хлопець відмовився сісти в партері, тому що, мовляв, публіка там вульгарна, майор узяв йому місце в ложі, залишив його там, а сам повернувся вниз. Невдовзі майор відчув, що хтось бере його під руку, й по­бачив, як малий чепурун у лайкових рукавичках стискає його за лікоть. Джорджі зрозумів, яка безглузда його по­ведінка, й спустився вниз зі своїх верховіть. Ласкава усмішка засвітилася на виду в доброго Доббіна і блиснула в його очах, коли він глянув на покаяного грішника. Він любив хлопця, як і все, що належало Емілії. А в якому захваті була вона, коли почула про чудовий вчинок Джор­джі! Вона глянула на Доббіна ласкавіше, ніж звичайно. Йому навіть здалося, що вона почервоніла.

Джорджі без угаву вихваляв матері майора.

Я його люблю, мамо, бо він знає всяку всячину і не схожий на старого Віла, що завжди хвалиться і вживав такі довжелезні слова, правда? Хлопці в школі прозивають його «довгохвостий». Це я йому дав таке прізвисько! Правда, влучне? А Доб читає по-латинському, як по-англійському, ї по-французькому, і по-всякому. А коли ми гуляємо разом, він розповідав мені про тата й ніколи нічого не каже про себе, хоч я чув у діда, як полковник Баклер казав, що він один із найхоробріших офіцерів в армії і дуже відзначився. Дід страшенно здивувався і сказав: «Отой? А я гадав, що він і мухи не зачепить». Та я знаю, що зачепить, правда, мамо?-Еммі засміялась і подумала, що на це вже в майора, мабуть, вистачить відваги.

Якщо Джорджі з майором щиро заприязнилися, то між хлопцем і його дядьком, треба визнати, не було великої любові. Джордж узяв звичку надимати щоки, закладати руки в кишені жилета й казати: «Пожалься боже, не кажіть такого!» — так майстерно наслідуючи Джоза, що важко було втриматися від сміху. Під час обіду служники весело пирхали, коли хлопець, прохаючи дати йому щось, чого не було на столі, прибирав дядькову міну й казав його улюблену фразу. Навіть Доббін реготав, дивлячись, як Джордж передражнює свого дядька. Якби не Доббінові догани й не благання переляканої Емілії, малий шибеник перекривлював би Джоза просто в вічі. А шановний бен­галець, переслідуваний невиразним відчуттям, що хлопець вважає його за йолопа й бере на глум, дуже ніяковів у його присутності, а тому, звичайно, ще більше бундючився й величався. Коли наперед було відомо, що юний джентль­мен прийде на Гілспай-стріт обідати зі своєю матір’ю, мі­стер Седлі звичайно згадував про якесь побачення в клубі. Мабуть, ніхто не журився, що його не було вдома. В такі дні старого Седлі вмовляли вийти зі свого сховку нагорі, і в їдальні збиралося невеличке родинне товариство, до якого дуже часто приєднувався і майор Доббін. Він був ami de la maison : приятелем старого Седлі, Емілії і Джорджі та Джозовим порадником і помічником.

Для нас він однаково що в Мадрасі, так рідко ми його бачимо в себе в Кемберуелі,— сказала якось Доббінова сестра, міс Енн.

Ох, міс Енн, невже вам не спадало на думку, що майор не з вами мріяв одружитися?-Отже, Джозеф Седлі провадив життя в сповненому гід­ності неробстві, як і личило людині з його становищем. Звичайно, найперше він постарався стати членом «Схід­ного клубу», де просиджував передобідній час у товаристві своїх індійських колег, де обідав і звідки приводив гостей на обід додому.