Ярмарок суєти

Пумпернікельський театр відомий і має добру славу в тій частині Німеччини. Він був трохи підупав, коли тепе­рішній князь замолоду наполіг, щоб там ставили його власні опери. Кажуть, що одного разу на репетиції, сидячи на своєму місці в оркестрі, він розлютився і розтрощив фагот об голову капельмейстера, який диригував у надто повільному темпі. Княгиня Софія в ту пору писала побу­тові комедії, які, мабуть, було страшенно нудно дивитися. Але тепер князь виконує свою музику тільки в інтимному колі, а княгиня дарує свої комедії лише знатним чужозем­цям, які відвідують її милий невеличкий двір.

Той двір утримують з чималим комфортом і пишнотою. Коли там влаштовують бенкет, то хоч би набралося й чо­тириста гостей, на кожні чотири особи припадає один служник у червоній лівреї з мереживом і кожному по­дають їжу в срібному посуді.

Там безперервно відбува­ються різні свята й розваги. Князь має своїх камергерів і шталмейстерів, княгиня — своїх придворних дам і фрей­лін, точнісінько як інші, могутніші володарі.

Конституція передбачає чи пак передбачала помірко­ваний деспотизм, обмежений парламентом, що міг бути або й не бути скликаний. Сам я за весь час свого перебу­вання в Пумпернікелі жодного разу не чув, щоб засідав парламент.

Прем’єр-міністр мав помешкання на третьому поверсі, а в міністра закордонних справ була зручна квар­тира над кав’ярнею Цвібека. Армія складалася з велетен­ського оркестру, який мав свої обов’язки й на сцені; дуже приємно було бачити, як ті достойні хлопці марши­рували на кону в турецьких шатах, нафарбовані, з дере­в’яними ятаганами в руках або у вигляді римських воя­ків з офіклеїдами й тромбонами,— приємно, кажу, було бачити їх знов увечері після того, як ви цілий ранок слухали їх на Aurelius Platz, де вони грали навпроти кав’ярні, в якій ви снідали. Крім оркестру, був ще пиш­ний численний штаб офіцерів і, здається, кілька солда­тів. Замок охороняли постійні вартові і ще три або й чо­тири солдати в гусарських мундирах, але я ніколи не ба­чив їх верхи на конях. Та й справді, що та кавалерія робила б у часи непорушного миру? І куди в біса могли б їздити гусари?-Всі,— тобто, звичайно, всі аристократи, бо ж ніхто не сподівається від нас, що ми звертатимемо увагу на простих міщан,— їздили одні до одних у гості. її милість пані де Бурст приймала в себе раз на тиждень, її милість пані де ІІІнурбарт мала свій день, театр був відчинений двічі па тиждень, раз на тиждень милостиво приймав гостей двір,— таким чином, життя тут було суцільною низкою розваг па скромний пумпернікельський лад.

Ніхто не може заперечити, що в місті були й чвари. Пумпернікельці — завзяті політики, і партії запекло во­рогували одна з одною. Там існувала фракція Штрумпф і партія Ледерлунг; першу підтримував наш посол, а дру­гу — французький chargé d’affaires, мосьє де Макабо. І вар­то було тільки нашому представникові похвалити пані Штрумпф, яка, безперечно, співала краще за пані Ледер­лунг і мала в своєму діапазоні на три ноти більше,— варто було, кажу, нашому представникові висловити хоч якусь думку, щоб французький дипломат негайно заперечив її.

Усі в місті належали до котроїсь із цих партій. Ледер­лунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи за товста: наприклад, коли вона в останній сцені «Сно­види» з’явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля мли­на, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи — і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг... та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і гро­мадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.

На нашому боці були міністр внутрішніх справ, штал­мейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина голов­нокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Па­рижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур’єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк — молодий, лукавий, а нашим представникам — кошики стрічок і орденів Колеса святої Катерини Шліпеншльопенської. Французь­кий посол отримав обидва ордени.

Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях,— казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога?-Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,.

проти якої, звичайно, виступали ми.