Ярмарок суєти

Поведінка чоловіків теж якось дивно змінилася. Грінстоун вищирив зуби і з неприємним панібратством засмі­явся просто в обличчя Бекі. Юний Боб Хрюк, що був її рабом три місяці тому і пройшов би цілу милю в дощ, щоб знайти її карету в низці екіпажів біля Гонт-гауса, якось на набережній розмовляв з гвардійцем Фіцуфом (сином t лорда Хохо), коди Бекі там прогулювалась. Малий Боббі; кивнув їй через плече, не скидаючи капелюха й не припиня­ючи розмови з спадкоємцем Хохо. Том Грабель хотів за­йти до вітальні з сигарою в зубах, але Бекі зачинила перед ним двері і була б їх замкнула, коли б не прищик­нула йому пальців. Ребека почала відчувати, що вона й справді дуже самітна. «Якби тут був він,— подумала вона,— ті боягузи не насмілилися б ображати мене». Поду­мала сумно, а може, й затужила за його чесною, нерозум­ною, незмінною любов’ю і відданістю, за його постійною! слухняністю і добротою, за його мужністю й відвагою. Дуже можливо, що вона й сплакнула, бо зійшла вниз на обід якась неприродно весела і була нафарбована більше, ніж звичайно.

Тепер вона завжди підфарбовувалась, і... і покоївка ку­пувала для неї коньяк — крім того, який їй записували в готельний рахунок.

Та все ж, мабуть, образи чоловіків були не такі нестерп­ні, як співчуття деяких жінок. Місіс Крекенбері та місіс Вашінгтон-Уайт спинялися в Булоні дорогою до Швейца­рії (вони їхали в супроводі полковника Горнера, юного Боморі і, звичайно, старого Крекенбері та малої дочки мі­сіс Уайт). Ці дами не уникали Бекі. Вони хихотіли, торох­тіли, базікали, співчували, втішали Бекі й опікувалися нею, мало не довівши її до сказу. «Щоб вони робили мені ласку!» — подумала Ребека, коли гості прощалися, облуд-по всміхаючись і цілуючи її. Вона почула гучний регіт Боморі на сходах і дуже добре зрозуміла, чим пояснити його веселість.

Саме після цих відвідин Бекі, що кожного тижня спла­чувала рахунок у готелі, Бекі, що намагалася всім сподо­батись, усміхалася господині, називала служників «мосьє» і платила покоївкам ввічливістю та вибаченнями, якими стократ винагороджувала тих дівчат за те, що була трохи скупувата на гроші (цієї своєї вади Бекі ніколи не позбу­лася),— саме тоді, кажу, Бекі отримала від господаря письмове прохання покинути його готель. Хтось йому ска­зав, що такій особі не місце в його домі, де англійські леді не захочуть сісти з нею за один стіл. І Бекі довелось пере­братися на квартиру, де вона знемагала з нудьги й само­тини.

Та все ж, незважаючи на невдачі, Бекі прагнула доброю поведінкою спростувати погану славу про себе. Вона не пропускала жодної відправи в церкві й співала там голос­ніше за всіх. Вона брала на себе турботи про вдів загиб­лих рибалок, жертвувала своє шитво та малюнки місії в Квошібу. Вона брала участь у підписках на добродійницькі бенкети, але сама на них ніколи не танцювала. Одне слово, Бекі поводилась дуже пристойно, того ми й спиняємося на цьому відтинку її життєвого шляху з більшим задоволен­ням, ніж на інших, не таких приємних. Вона бачила, що люди уникають її, а все-таки вперто всміхалася їм; див­лячись на неї, ніхто б не здогадався, які муки приниження вона терпить.

Її історія так і лишилася загадкою. Думки про неї лю­дей, що знали її, дуже розбігалися. Одні, які не пошкодували часу і праці, щоб дослідити це питання, казали, що Бекі злочинниця, а тим часом другі присягалися, що вона невинна, мов ягня, і все звертали на її страхітливого чоловіка. Багатьох вона скорила тим, що тяжко переживала розлуку зі своїм сином: вона завжди заливалася слізьми й зображала нестямне горе, коли хтось згадував його ім’я , або коли вона бачила чиюсь дитину, схожу на її хлопчика. Так вона здобула прихильність доброї місіс Олдерні, що була королевою британської Булоні і частіше за всіх влаштовувала обіди й бенкети: Ребека заплакала, коли малий Олдерні приїхав зі школи доктора Лупмена, щоб пробути з матір’ю канікули.

Вони з Родоном одного віку й такі схожі! — мовила Бекі, і голос її урвався з тяжкої муки.

Насправді між хлопцями було п’ять років різниці, і вони скидалися один на одного не більше, ніж мій ласкавий читач на його покірного слугу. Уенгем, їдучи через Булоні до Кіссінгена, де він мав зустрітися з лордом Стайном, просвітив місіс Олдерні з цього приводу, сказавши, що він може описати малого Родона куди краще, ніж його матуся, яка відверто його ненавидить і ніколи не відвідує, що йому тринадцять років, тим часом як малому Олдерні було ще тільки дев’ять, що він білявий, тим часом як її любий хлопчик темноволосий,— одне слово змусило шановну леді пожалкувати, що вона була така добра. Тільки-но Бекі ціною неймовірних зусиль і праці ство­рювала собі невеличке коло знайомих, як хто-небудь з’яв­лявся і брутально розбивав його, і їй доводилося починати все наново. їй було тяжко, дуже тяжко,— самітній, без надії на майбутнє.