Ярмарок суєти

Чув я також, що коли місіс Кроулі особливо не щастило, вона подекуди давала концерти й уроки музики. Якась мадам де Родон справді виступала у Вільдбаді на matinée musicale , і їй компанував пан Шпоф, перший піаніст волоського господаря; а мій спритний приятель містер Пролазлі, який знає кожного й подорожував по всіх усюдах, розповідав, що коли він був у Страсбурзі 1830 року, якась madame Rebecque виступала в опері «Біла дама» й викликала страшний скандал у тамтешньому театрі. Публіка свистом прогнала її зі сцени почасти тому, що акторка не вміла співати, але головним чином через вияв недоречної симпатії з боку деяких осіб, що сиділи в пар­тері (туди пускали офіцерів гарнізону).

Пролазлі не сум­нівався, що тією невдатною débutante була не хто інша, як місіс Кроулі.

Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хто­зна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випрова­дила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чут­кам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги до­кладніше розповісти про ту подію.

Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п’ятсот скуді, за­прошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштову­вав протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запро­шенням, і вона з’явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима — князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками —люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світ­лом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами — сумнівні антиген, а велетенська позоло­чена корона й герб князя — золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) — та сріб­ний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.

І ось Бекі, яка приїхала з Флоренції в диліжансі і влаш­тувалася в дуже скромному номері готелю, отримала запро­шення на прохану вечерю в князя: Полота.

Покоївка убра­ла її старанніше, ніж будь-коли, і Бекі подалася на той бенкет, спираючись на руку майора Ледар», з яким вона тоді подорожувала (тим самим, який наступного року за­стрелив у Неаполі князя Ріволг і якого надупелив ціп­ком сер Джон Бакекін за те, що в його капелюсі виявилося ще чотири королі, крім тих, якими він грав у карти). Вони разом зайшли в покої, і Бекі побачила там чимало давніх знайомих, яких пам’ятала з щасливіших часів, коли вона була хоч і не невинна, але ще не спіймана. Майор Ледар був знайомий з багатьма чужоземцями: — пронозливими чоловіками з бакенами, з брудними емблемами клубу у пе­тельках сюртуків, під якими майже не помітно було соро­чок,— але земляки майора явно уникали його. Бекі також упізнала тут кількох леді — сумнівних італійських графинь, з якими чоловіки обійшлися дуже жорстоко... тьху, та чи варто нам говорити про цих покидь­ків, цю потолоч, нам, що були в найвишуканішому това­ристві Ярмарку Суєти? Якщо вже грати, то чистими кар­тами, а не цією замацаною колодою. Але кожен, хто вхо­дить до складу численної армії мандрівників, бачив такі нерегулярні загони мародерів, що, як Нім і Пістоль, при­мазуються до головних сил, виступають під прапором ко­роля, хваляться своїми повноваженнями, але грабують на свою користь і часом попадають на шибеницю, де їх зали­шають висіти на пострах іншим.

Отож Бекі під руку з майором Ледарем пройшлася по всіх кімнатах, випила разом з ним чимало шампанського біля буфету, де гості, особливо ті, з нерегулярного загону майора, запекло проштовхувались до закусок і напоїв, якими наша пара вже добряче підживилася. Звідти вони рушили далі, аж поки досягли оббитого рожевим оксами­том салону самої княгині в кіпці анфілади кімнат, де була статуя Венерн, оправлені в срібло венеціанські дзеркала й де князівська родина пригощала за круглим столом вече­рею своїх найпочесніших гостей. Бекі згадала, що саме в такому невеличкому ізбраному колі вона вечеряла в лорда Стайна... А ось і він сидить за столом Полоніа — вона по­бачила його.