Ярмарок суєти

Коли я приїхала з вашою сестрою з Чізвіка, я була ще майже дитиною,— мовила Бекі.— Як там поживає моя люба Емілія? Ох, її чоловік любив попустувати, і, зви­чайно, вона, бідолашна, ревнувала його до мене. Наче я звертала на нього увагу, коли поряд був хтось інший... та годі, не будемо згадувати про ті часи.— Бекі провела по очах хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом.— Хіба не дивно,— за мить сказала вона,—знайти в такому місці жінку, що жила і в зовсім іншому світі? Я зазнала стільки лиха і горя, Джозефе Седлі, життя до мене було таке жор­стоке, що часом я мало не божеволіла. Я не можу знайти собі постійного місця, тиняюся світом, не маючи ні спо­кою, ні щастя. Всі мої друзі мене зрадили, геть усі. На світі немає чесних людей. Я була найвірнішою в світі дру­жиною, хоч вийшла заміж на злість, тому що хтось ін­ший... та нащо про це говорити. Я була вірна йому, а він учинив наді мною наругу й кинув мене. Я була найласкавішою матір’ю, мала тільки одну дитину, один скарб, одну надію, одну радість, я з найпалкішою материнською лю­бов’ю тулила свого сина до серця, він був моїм життям, моєю молитвою, моїм... моїм щастям, а вони... вони віді­брали його... відібрали від мене! — Бекі в нестямному роз­пачі притулила руку до серця й на мить сховала обличчя в постіль.

Пляшка з коньяком, що лежала під ковдрою, брязнула об тарілку з ковбасою.

Обидві, безсумнівно, були звору­шені виявом такого глибокого розпачу. Макс і Фріц стояли за дверима й здивовано дослухалися до ридань і схлипу­вань місіс Бекі. Джоз теж неабияк розчулився й злякався, побачивши свою давню пасію в такому стані. А вона від­разу почала розповідати свою історію — повість таку чи­сту ; нелукаву, правдиву, ідо кожен, вислухавши її, пере­конався б: якщо коли-небудь ангел у білосніжних шатах, спускався з високості на землю і ставав жертвою пекель­них підступів і сатанинської злоби, то це він в образі не­порочної мучениці був перед очима в Джоза — сидів па ліжку, на пляшці з коньяком.

Між ними відбулася дуже довга, дружня й щира роз­мова, під час якої гість дізнався — але так, що це його ні трохи не злякало й не образило,— про те, що серце Бекі вперше навчилося тремтіти в присутності його, незрівнян­ного Джоза Седлі; що Джордж Осборн, звичайно, стра­шенно упадав коло неї і це могло бути причиною для рев­нощів Емілії і невеликої сварки між ними, що насправді Бекі ніколи це заохочувала нещасного офіцера й не пере­ставала думати про Джоза від того дня, коли вперше побачила його, хоч, певна річ, ставила понад усе обов’язки заміжньої жінки, яких вона завжди пильнувала і пиль­нуватиме до своєї смертної години або до того часу, поки нездоровий клімат — він став вже навіть приказкою — того острова, де живе полковник Кроулі, не звільнить її від ярма, яке їй через жорстокість чоловіка несила вже нести.

Додому Джоз ішов переконаний, що Ребека — не тільки найчарівніша, а й найпорядніша жінка, і вже обмірковував різні плани влаштування її добробуту.

Необхідно покласти край переслідуванням Ребеки, вона повинна вернутися в товариство, окрасою якого була. Він зробить усе, що треба. Вона повинна кинути це жахливе місце й оселитися в яко­мусь тихому помешканні. Емілія мусить відвідати її і по­дбати про неї. Він порадиться з майором і все владнає.

Про­щаючись з Джозом, Ребека зі щирої вдячності аж запла­кала й потиснула йому руку, коли галантний товстун нахилився поцілувати їй пальчики.

Бекі провела гостя з своєї комірчини, неначе милостива володарка родинного замку, а коли гладкий джентльмен зник на сходах, зі своєї нори з’явилися Макс і Фріц з люльками в зубах, і Бекі, жуючи ковбасу з сухим хлібом та попиваючи свій улюблений грог, заходилась розважа­тися тим, що передражнювала перед ними свого гостя.

Джоз надзвичайно врочисто зайшов до помешкання Доббіна й розповів йому зворушливу історію, з якою ми щойно познайомилися, певна річ, не згадавши про те, що вчора ввечері відбулося біля грального столу. І поки місіс Бекі докінчувала недоїдений déjeuner à la fourchette / Легенький сніданок (франц./, оби­два джентльмени почали радитись і обмірковувати, як краще їй допомогти.

Яким дивом вона опинилася в цьому місті? Як вийшло, що вона подорожувала сама? Малі хлоп’ята в школі знають з початкового підручника латинської мови, що Авернською стежкою спускатися дуже легко. Обминімо цей відтинок Ребечиного занепаду. Вона тепер не стала гіршою, ніж була в пору своїх успіхів,— просто їй трохи не пощастило.