Ярмарок суєти

Бекі подобалося таке життя. Вона приятелювала з усіма пожильцями — з торговцями, професійними гравцями, акробатами, студентами. Вона мала неспокійну, легковажну вдачу, успадковану від батька й матері, що обоє були пред­ставниками богеми і за своїми уподобаннями, і за обстави­нами життя. Якщо під рукою не було якогось лорда, Бекі залюбки розмовляла з його провідником; гамір, метушня, горілчаний дух і тютюновий дим, бундючні манери нужден­них акробатів, жаргон обслуги гральних столів, співи і бешкети студентів —увесь цей шарварок, що панував у готелі, подобався Ребеці й розважав її навіть тоді, як їй не щастило і вона не мала чим сплатити рахунок. Тим миліший був їй цей гармидер тепер, коли її гаманець наповнився грішми, які їй виграв учора ввечері Джорджі! Джоз, порипуючи східцями й сопучи, здолав останній марш, зупинився, трохи відсапався, витер піт і заходився шукати дев’яносто другий номер. Двері навпроти, в дев’я­ностому номері, були відчинені. Там на ліжку лежав якийсь студент у ботфортах та в брудному халаті й курив довгу люльку. Другий студент, з довгим білявим волоссям, у ви­шитій шнурами куртці, незвичайно ошатній, але також брудній, стояв навколішки біля дверей дев’яносто другого номера й вигукував у замкову щілину благання, адресовані особі, що перебувала всередині.

Ідіть геть,— відповів йому такий знайомий голос, що Джоз затремтів.— Я жду когось... До мене зараз прийде мій дідусь. Він не повинен бачити вас тут.

Ангеле мій, Englànderin!1—волав далі студент з бі­лявим волоссям і великим перснем на пальці.— Згляньтеся на нас! Призначте побачення! Пообідайте зі мною і Фріцом у парковому готелі. Буде печеня з фазанів, портер, сливо­вий пудинг і французьке вино. Ми загинемо з туги, якщо ви відмовитесь!-Неодмінно загинемо!— підтвердив юний аристократ з ліжка.

Цю розмову й почув Джоз хоч нічого не зрозумів з неї, бо ніколи не вивчав мови, якою її провадили.

Newmero kattervang dooze, si vousplait / Номер дев яносто другий, будь ласка ( калічена франц./,— велично, за своїм звичаєм, сказав Джоз, коли нарешті здобувся на слово.

Quater fang fooce! — повторив студент і, схопившись на ноги, кинувся до своєї кімнати.

Двері зачинилися, і Джоз почув, як він і його товариш на ліжку зареготали.

Бенгалець стояв, спантеличений цією подією, коли двері дев’яносто другого номера відчинилися самі, і в них з’яви­лося лукаве, пустотливе обличчя Бекі. її погляд упав на Джоза.

Це ви? — мовила вона, виходячи в коридор.— Як я на вас чекала. Стривайте! Ще не заходьте... за хвилину-я вас прийму.

За ту хвилину вона сховала в постіль баночку з рум’я­нами, пляшку з коньяком і тарілку з ковбасою, пригладила носи і врешті впустила свого гостя.

Замість вранішнього халата на ній було рожеве доміно, трохи вилиняле, не зовсім чисте й подекуди поплямлене помадою, зате s широких рукавів виглядали білі, як сніг, гарні руки, а тонкий стан був підперезаний поясом, що не­погано відтінював її струнку, тендітну постать. Бекі за руку ввела Джоза до своєї кімнати.

Заходьте, будь ласка,— мовила вона.— Заходьте, поговоримо. Сідайте сюди.— Вона легенько потиснула бенгальцеві руку і, сміючись, посадовила його на стілець.

Сама вона сіла на ліжко — звичайно, не на пляшку й тарілку, на яких якраз розташувався б Джоз, якби захотів сісти коло неї. Вмостившись там, Бекі завела роз­мову з своїм давнім обожнювачем.

Як мало роки змінили вас! — почала вона, ніжно й довірливо дивлячись на нього.— Я впізнала б вас де завгодно. Як приємно серед чужих знов побачити щире, чесне обличчя давнього приятеля!-Правду кажучи, на щирому, чесному обличчі тієї хви­лини малювалося що завгодно, тільки не щирість і відвер­тість. Навпаки, Джоз був неабияк збентежений і спанте­личений. Він обвів очима дивну кімнатку, в якій знайшов свою колишню пасію. Одна з її суконь висіла на спинці ліжка, друга — на прибитому до дверей гачку, капелюшок затуляв половину дзеркала, а на піддзеркальнику стояли чудові черевички бронзового кольору. На столику біля ліжка лежав французький роман і стояла свічка — не воскова. Бекі і її хотіла засунути в постіль, але обмежи­лась тим, що сховала туди ситцевий чепчик, яким, ляга­ючи спати, гасила свічку.

Так, я впізнала б вас де завгодно,— повела вона далі.— Жінка ніколи не забуває деяких речей. А ви були першим чоловіком, якого я... якого я побачила!-Та невже? — здивувався Джоз.— Пожалься боже, що ви кажете! Не може такого бути.