Ініціація

Якби ж вона не вимовила «Ромо-Розо»! Якби ж просто спитала: тобі то до снаги? Діні відповіла б інша я: Меланія з патріотичного «Кресала». Не збрехала б, сказала: правду кажеш, Діно, варто добре подумати! Ще зв’яжемося, бо зараз мені час…

— Хіба можна інакше?! — пафосно відказує мій клятий, почасти незалежний від мене язик. А мої кляті руки роблять те, чого я взагалі не чекаю: ні від себе, ні від своїх рук. Вони розкривають кульок із готівкою, демонструють Діні: мовляв, бачиш?! Я не з порожніми руками! Дещо заробила, щоби мати право забрати портрет загиблого воїна і допомагати його сім’ї. Якщо Діна збирається контролювати і перевіряти, скільки саме грошей я віддам сім’ї, то я згідна звітувати.

— Усе справжнє будується на довірі, — Діна повертає мене у свій світ, де не існує бланків звітності. Додає: — Вірю тобі, Ромо-Розо.

Хай уже скоріше віддає портрет, і я побіжу геть, поки не утнула чергової дурні!

…У Діни лишився один портрет. Він тут, в арт-салоні. Діна дістає з полиці полотно формату А-З.

— «Ковбой», — усміхається сумно. Ставить портрет проти світла, завмирає.

— «Ковбой» — це позивний? А як його насправді звали?

— Толя Овчаренко.

З портрета на мене дивиться худорлявий хлопчина геть не геройського вигляду: безвусий-юний, капловухий. Він радше схожий на підлітка-максималіста, який набрехав про свої роки, обдурив батьків і військкомат, опинився на передньому краї заради того, аби стати справжнім мужчиною. І став…

— Скільки років устиг прожити? Сімнадцять? Вісімнадцять? Не більше ж! Геть зелений! — У серце встрягає гостра голка.

— Двадцять один рік. Толя прожив двадцять один рік і десять днів, — чую голос Діни.

— Як несправедливо, — шепочу безпорадно. — Хто в нього залишився?

— Мама. Зараз адресу запишу, — Діна не зраджує звичок. Знаходить клаптик паперу, і я, поки пише, благаю лиш про одне: хай сім’я «Ковбоя» живе не за сто, двісті чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо хоч у мене тепер і є колеса, але ж бензин, сука, дорогий…

— Віфлеємська.

Діна простягає мені клаптик з адресою, починає загортати портрет у цупкий папір. Віфлеємська? Де це? Навіть не здогадуюся. Байдуже! Мати загиблого воїна мешкає в Києві, а це головне. «Зекономлю на пальному, — думаю і водночас виправдовуюся: — Більше грошей зможу віддати матері хлопця…»

— Віфлеємська на Лівому березі, — додає Діна, простягає мені пакунок.

На Лівому? Краще б уже за сто чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо лиш дивлюся з Правого на Лівий, як спогади накривають хвилями і ті хвилі народжують не приплив кохання і милосердя, а дев’ятий вал жагучого невтримного жадання покарати людську зрадливість.

Придушую емоції. Беру пакунок. «Ще зайду», — обіцяю Діні самими очима. «Звісно», — констатує без слів, ніби знає значно більше про те, про що я лише здогадуюся.

«Мікра» здалеку сигналить синім, та в яскравому літньому сонці колір висвітлюється до блакитно-мрійливого. Надто слабкий аргумент, аби повертатися до мрій! Як і необхідність перетнути кордон, їхати на ворожий Лівий. Навіюю: певно, моїм життям тепер керує сон. Веде від однієї зачіпки до іншої, бо маю стійке відчуття: в оселі на Віфлеємській знайду нову зачіпку, вона поведе далі, і в фіналі я зрозумію, що ж за мертва людина лежала ногами до дверей.

На задньому сидінні два пакунки: портрет капловухого хлопця і кульок із готівкою. Дружні «Кресалу» активісти вже, певно, слиною зійшли в очікуванні бабла, та мій маршрут — на Лівий! Готую зраду, бо, думаю, утну чергову дурню і залишу частину готівки матері Толі Овчаренка.

«Віфлеємська!» — вбиваю маршрут у башку навігатора.

Віфлеємська виявляється коротким, занедбаним, нудним і сірим навіть у сонячному літньому дні відрізком шляху: він не має права називатися вулицею. Навіть провулком. Хто геніальний запропонував перейменувати колишню Шліхтера на Віфлеємську? Які асоціації з біблійним містом мав викликати цей обрубок без зрозумілого початку і логічного кінця? По один бік асфальтівки кілька старих хрущовок, по інший — вузьке, захаращене, засцяне-заселене безпритульними людьми і собаками поле, за яким — залізниця. А за залізницею видно Русанівку. Навіть непросту і непряму вулицю тупих довірливих Ентузіастів, яка огортає півкільцем увесь мікрорайон: куди не плюнь — усюди ентузіасти, і, щоби їх здихатися, треба або занурюватися в черево Русанівки, або бігти до води, до Дніпра! Геть погані для мене аналогії!