Ініціація

— Нащо ж ви її до себе забрали? — не можу відвести від старенької очей: завмерла з чашкою в руках, дивиться в одну точку, а пес, навпаки, підвівся, захвилювався. Тицяє мордою в бабині ноги, наче підштовхує: пий-їж!

— А куди? У лісі залишити? Вона ж, може, мама чиясь. Може, і її син шукає, як Толік мене шукав.

— У поліцію треба було повідомити, — вимовляю чужим язиком, не своїм. Бачу, як бабця відгукується на настирні штовхання собаки, підносить чашку до рота, відсьорбує.

— Я на дурну схожа? Ясно, що повідомила. Забрала бабу до себе, щоби вона не відкинула копита в лісі, викликала поліцію. Кажу: отака історія, люди добрі. Робіть щось!

— А вони?

— Сфотографували бабцю. Сказали: дізнаємося по своїх каналах, чи розшукує хто стару жінку без документів, яка нічого про себе не пам’ятає, лише вимагає, аби всі руки мили. Уже другий місяць колупаються у своїх каналах. Я думала, вони хоч з соціальними службами зв’язалися. Думала, ти через бабу прийшла, — замовкає, додає сумно: — А ти через Толіка.

— Так, через Толіка, — повторюю, та на язиці крутиться інше. — Альоно, що далі з бабцею робитимете, якщо ніхто про неї не згадає?

— Та що?! Буду і далі свою «принцесу» обслуговувати! Куди ж її?

— А чому ви її принцесою називаєте?

— Бо принцеса! Сидить, як засватана. Тільки одне в голові: руки мити та посуд витирати. Уже всі мої тарелі-ложки-виделки блищать, а вона знай їх натирає, наче до нас усі зірки на обід позбігаються. Чи королеви з королями. Я думаю, вона балериною колись була, акторкою чи генеральшею. Бо проста людина коли обісциться, то три дні собі ходить і не морочиться. У мене бабця такою була: ходила в мокрих трусах, аж поки не починало смердіти на кілометр. А ця ні! Памперси доводиться купувати, а вони коштують, як кіло ковбаси.

— А як її звати?

— Вона не пам’ятає, а мені однаково. Думаю, її якоюсь Стеллою звали. Чи Агнесою.

Сльози підступають до очей. У голові паморочиться. Зараз я зроблю дещо, про що потім дуже пошкодую, але, певно, мені вже час багато про що шкодувати.

— Я дам вам грошей. На памперси, на їжу, на що завгодно. Вам видніше, — видушую.

— Це тому, що Толік помер?

— Ваш син не помер, він загинув!

— Ох, ти яка! — дивується Альонка, перепитує. — То через Толіка?

— Ні, не через Толіка. Чи через нього. Не знаю. Просто бачу, що вам непросто. Знайшли сина і одразу втратили. Прихистили людину, тварину.

Лізу в кульок із готівкою, дістаю чималий стос. Тисяч двадцять гривень, думаю. Серце холоне. Скоро мене згодують собакам?

— Прошу. Не відмовте, — простягаю Альонці гроші.

— Хіба я дурна? — відповідає Альонка, бере гроші, показує бабці: — Принцесо! Цукерок хочеш? Куплю тепер! І погуляти вивезу. Хочеш погуляти?

— Ви ж не в ліс її повезете гуляти? — уточнюю із підозрою.

— На Поділ. Вона часто бубонить щось незрозуміле про Поділ, — відказує мені Альонка, обіймає бабцю за плечі. — Принцесо! На Поділ гуляти поїдемо?

Бабця усміхається дитячою світлою посмішкою, дрібно-дрібно хитає головою: так, так…

Думаю, ця пригода закінчиться для мене геть погано.

6

— Вперше і востаннє! Мілко, ти почула?! Вперше і востаннє! Другого шансу не буде! — Сікорський ніколи раніше не називав мене Мілкою — коровою з шоколадки.

Та спершу коли ввечері коханець увірвався до студії поблизу Дружби Народів, то вихопив пляшку текіли з моїх рук, бо єдине, на що я спромоглася після того, як покинула крихітну квартиру матері загиблого Толі Овчаренка, — купити алкоголю і нажертися.

Брязь пляшкою об підлогу! Ухопив мене за футболку, смикнув до себе так, що аж кістки хруснули. Увіп’явся в мене глибоко посадженими очима так гнівно, що я аж розгледіла їхній колір: дві сірі цятки.

— Сікорський, ти просто не знаєш…

— Де гроші?!

— Працюють. Чесно! Гроші працюють на «Кресало». Буде резонанс. Цікава ідея! Взагалі — бомба! Давай розкажу!

— Де гроші?!

— У кульочку дещо залишилося. Але я докладу власні, якщо ти не підтримаєш ідею…

— У кульочку?! А чому не в хлопців, до яких я тебе посилав?! Чому не доклала власні і не відвезла?!

— Напилася… — брешу безпорадно. — Завтра зранку відвезу.

— Завтра пізно, козлиха ти п’яна! Акція сьогодні вночі! — відштовхує мене з відразою.

Падаю. П’яна. Падаю і повзу до секретної схованки, де зберігаю власні золотовалютні резерви. Які в біса секрети за крок до смерті? Сідаю дупою на підлогу біля величезного телевізора, який тримається на крутій металевій стійці, а в цій стійці є приховані порожнини, і я засовую руку просто в отвір стійки, витягаю пакет із грошима.

— Ти ховала гроші в телевізорі?

— Не від тебе, Сікорський. Взагалі — від людей, — плете мій язик.

Сиджу на підлозі, покірно простягаю Сікорському пакет: не відраховую з нього тисяч двадцять гривнями. Усе віддаю.

Хапає пакет, суне до дверей.

— Ти забув кульочок! Із гривнями, — вигукую тонко, мов мишеня.

Сікорський показує мені мої ж гроші:

— Цього вистачить!

— Так. Добре. Цього вистачить, — повторюю, мов папуга. — Усе нормально. Акція не зірветься.

Отоді-то Сікорський і каже головне. На мить завмирає біля дверей, дивиться на мене без добра: вперше і востаннє, Мілко!