Ініціація

Відганяю спогади. Я тут у справі. У реальній шляхетній справі. Ось і потрібна хрущовка. У моєму арсеналі знайдеться чимало милосердних щирих слів. Підкріплю ними деяку кількість грошей, яку планую тут залишити, хоч думки вже зосереджені на іншому. «Як пояснити Сікорському ці витрати? Можу сказати, що в моїй голові виникла крута піар-ідея, яку зможемо зробити резонансною, бо хто нині допомагає сім’ям загиблих? Певно, сім’ї інших загиблих і незагиблих, але тих, хто реально в темі. Тобто на війні. Так думаю… А ми, тобто “Кресало”, побачили прогалину в суспільній моралі. Красиво заповнили її матеріальною і нематеріальною підтримкою. Заповнимо… Бо я вирішила оперативно з’ясувати, наскільки корисною така ідея стане для “Кресала”, провела своєрідний краш-тест… На життєздатність і суспільний резонанс. Правда, довелося витратити деяку кількість грошей, але…»

Думка уривається на «але», бо простенькі двері квартири на першому поверсі, перед якими я тупцюю з двома пакунками, не зачинені. Ще одна Валентина? Було б доречно.

Штовхаю двері — розчахуються, та я не переступаю порога. Стукаю у двері.

— Агов! Є хто живий? — гукаю і водночас лаю себе подумки, бо «є хто живий» звучить зловісно, і нащо я так? Треба б уже зосередитися! Згадати про методи ефективної комунікації!

— Ти хто така? — з вузенького чорного коридору до дверей підходить молода жінка. — Із соціальної служби?

— Ні… — замовкаю. — У вас двері відчинені, — додаю, роздивляюся жінку уважно, бо вона геть не схожа на скорботну матір героя. Зухвала, яскрава, як дзеркальна куля з нічного клубу, яка наповнює простір тисячами блискіток, варто лише спрямувати на неї промінь прожектора. Їй років сорок, не більше. Може, старша сестра? Сестри, вони такі, знаю. Братів іноді забувають.

— Мої двері відкриті не для тих, хто по чужих під’їздах пригод на свою сраку шукає! Для нього! — Жінка показує на когось позаду мене. Обертаюся, бачу великого кудлатого пса: знадвору заходить до під’їзду, повз мене суне до квартири. На мить зупиняється, обнюхує мене підозріло, переводить розумні очі на жінку: мовляв, що скажеш?

— Іди вже! — вигукує жінка псові. — Вештається воно і вештається! Скоро весь район знатиме, що, поки ти в кущах свої справи робиш, я дверей зачинити не можу! Зараза! Хочеш, щоб нас одного дня обікрали до нитки?!

Пес винувато опускає голову, заходить у коридор, щезає в його чорноті.

— Так що треба? — жінка переключається на мене. Розглядає без добра.

— Це квартира Овчаренків? — питаю розгублено.

— Ні!

— І ви не знаєте Толю Овчаренка, — уже не питаю, лиш констатую і чекаю, щоб жінка підтвердила, бо — збій! Збій у програмі. У цій атмосфері не може жити сім’я героя! Діна помилилася, і я задурно пхалася з небезпечного Правого на ворожий Лівий.

— Толя мій син.

— Син? — перепитую, ніби геть тупа.

— Що треба?! — Жінці уривається терпець. Робить до мене крок, за її спиною з’являється кудлатий пес.

— Допомога сім’ям загиблих героїв, — белькочу безпорадно і формально. — Дозвольте пройти? Спочатку маю перевірити деякі відомості, — додаю вже впевнено. Точно! Перш ніж відкрити кульок із готівкою, треба пересвідчитися, що ця жінка має бодай якийсь стосунок до загиблого хлопця.

Чорний, неосвітлений коридор так скоро фінішує в крихітній вітальні, що навіть устигаю порахувати власні кроки. П’ять! П’ять кроків, і я вже в кімнатці метрів 12–14 квадратних, не більше. Судячи по дверях у коридорі, у квартирі ще є кухня і туалет із ванною. І друга, набагато менша кімнатка, двері якої ламають одну зі стін і без того крихітної вітальні. «В усій квартирі — не більше сорока метрів квадратних», — констатую пригнічено. Опускаюся на старенький стілець біля відполірованого часом обіднього столу. Косую по боках… Тут чистота, злидні і атмосфера дешевого глянцю широкого вжитку: пластикові янголи, штучні квіти в плетених кашпо, кілька пляшок алкоголю, обліплених воском і розцяцькованих люмінесцентними фарбами, флакончики з парфумами, які продають на розлив, леопардове покривало на старому дивані. Тут багато всього! Немає тільки фотографії Толі Овчаренка.

— Фотографії сина у вас є? — питаю обережно.

— Звідки?

— Тобто? — насторожуюся, на мить гублюся, та опановую себе. Треба керувати, спрямовувати розмову, а не дурні запитання ставити. — Давайте так зробимо, — кажу жінці. — Я ставитиму запитання, а ви відповідатимете.

— А ти хіба не це робиш? — лясь мене! Аж щока гаряча. Жінка приминає леопарда на дивані, дивиться на мене насторожено, але видно, що стримується, хоча і не настільки, аби «викати» мені.

— Так! Тобто ні! Тобто прошу! Як вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові згідно з паспортом. Мені для звіту потрібно.

— Заєць. Альона Іванівна Заєць. Вісімдесят третього року народження.

— Як «вісімдесят третього»?

— Ще скажи, що виглядаю старшою! — обурюється. — Мені тридцять чотири! А ти думала скільки?

— Так і думала, — брешу.

— Я Толіка в чотирнадцять народила!

— А-а-а… Тоді зрозуміло, — белькочу приголомшено. — А чому у вас різні прізвища?