Ініціація

Усе закінчується гірше, ніж я сподівалася. Перед світанком, коли остаточно тверезію, але так і сиджу дупою на підлозі біля телевізора, Сікорський знову повертається, але вже веселий, злий. Хапає з холодильника все, що бачить, розповідає азартно, як дружні активісти, які не отримали вчасно грошей, переметнулися на бік компанії, офіс якої атакувала армія «Кресала», стали стіною поряд із охоронцями та правоохоронцями, та, певно, почувалися дуже ображеними, бо вигукували такі ганебні образи на адресу «Кресала», що навіть Сікорський не втримався. А що вже про молодих бійців казати? Вони ж від початку заточені на бій: місили донедавна дружніх активістів, у хід пішли палиці, димові шашки. Охоронці підключилися, правоохоронці розборонити пробували — де там. І тут, у розпал битви, мобільний Сікорського — дзень! Бо хіба в «Кресала» одна дружня організація? Є й інші, скромніші у вимогах до гонорарів і винагород, але не менш корисні. І один такий, також дружній, Сікорському каже: мовляв, Олеже, ми з хлопцями тут, поряд. Допомога потрібна?

— Сто баксів за бійця, кажу, і тобі, командире, тисяча! Десять бійців підженеш? — сміється Сікорський. Жує, плямкає, розповідає, радіє-сміється. — Ну, і… Перевага вже, ясна річ, на нашому боці. Дали просратися! І охоронцям, і правоохоронцям, і тим дружнім, що до них приєдналися. Дійшли до потрібної точки. У нас яка точка відліку? Проста: буде кров, буде і резонанс!

Я теж маю радіти. Правила такі. Не радію.

— Не цікаво? — Сікорський оперативно реагує на порушення правил.

— Цікаво. Я просто втомилася, Сікорський.

— Від чого? Від бухла? Це я намахався! І нічого, не скиглю.

— Я теж не скиглю.

— А чого супишся? Образилася? — дістає з кишені напівпорожній пакунок, кидає мені на коліна. — Тут ще дещо залишилося. Давай! Ховай у тєлік! І запам’ятай: якщо більше не косячитимеш, швидко надолужиш! Бо за косяки треба відповідати, Міл!

— Не косячила, — видушую вперто.

— Добре, завтра розкажеш, що за ідея. Якщо нормальна, все компенсую. Як варіант?

— Круто!

— Тоді скидай футболку, Міл! Мужчина повернувся з битви. А що потрібно мужчині після битви?

— Виспатися? — мовить мій клятий язик.

Сікорський підходить впритул. Бере мене за руку, примушує підвестися. Роздивляється з прикрістю.

— Магазин порожній?

— На ранок буде повним, — шепочу невпевнено.

— Уже ранок!

— Значить, уже повний.

— То давай! Заряди мужчину, який повернувся з битви.

…Секс може бути кращим за життя. Того ранку секс був гіршим за смерть. Я не хотіла помирати. Старалася! Підкріплювала себе злими думками: давай! Ти не просто примушуєш себе до близькості, ти мстишся двом ницим сукам одночасно: Лесі Ігорівні і Оксані Петрівні! Не працювало, бо коли Сікорський задовольнив власні фізіологічні потреби, а про мої і не згадав, то лиш констатував:

— Так ти трудилася, як коняка в полі. Відпочивай уже. Згодом розкажеш, за що ти щойно так відчайдушно боролася.

Сікорський був ким завгодно, але не дурнем.

Розревлася. Вивалила факти, щоб не ризикувати назвати все те правдою. Як холодною весною мене скривдив зрадливий покидьок: знищив, опустив до рівня тварини, піддослідного кролика, випалив моє серце, і ніхто того не помітив, нікому не було до мене діла, тільки Сікорський спитав, чому я зажурена. І я прибилася до нього, бо повірила не в любов — у мужчину, а то важливіше, чесніше і реальніше. Та сьогодні раптом опинилася на Лівому березі, надто близько до того місця, де мене розшматували на мільйони окремих безпорадних безглуздих часток. І зрозуміла, що нічого не забула: ані зради, ані спустошення, яке охопило мене тоді.

— А чого тебе занесло на Лівий берег?

— Кажу ж: знайшла бомбезну ідею для подальших акцій «Кресала». Не все ж махатися.

— Певно, грандіозна ідея, раз ти заради неї відхилилася від маршруту і попиляла кресалівські ресурси.

Історія загиблого Толі Овчаренка, його матері, яка привела в крихітну квартиру чужу бабцю разом із кудлатим псом, не розчулила командира.

— І що ми з цього націдимо? Одноразовий, як гандон, викид інформації? А потім що? Розповідати, що ми знову завітали з допомогою до тої самої тітки, тої самої бабці, того самого пса?

— Так у цьому ж головне: не забувати про людей. І тварин. Ніхто цього не робить.

— І ми не робитимемо! — Сікорський уже відійшов від гніву. Обіймає мене, пригортає до себе. — Краще залиш мені контакти того чмошника, який із тебе позбиткувався.

— Якби в мене були його контакти, я б сама давно його знайшла, — брешу перелякано, бо що завгодно, навіть плюнути в лице Блекові, але не вбивати. Навіть у хвилини найчорнішого гніву страшуся уявити, що його вже нема.

— А як його звати? Ім’я, прізвище. За прізвищем знайду. Не проблема!

— Богдан, — белькочу. Ціпенію, думки метушаться, і, поки шукають рятівну відповідь, язик ляпає: — Нечай.

— Нечай? Ти теж Нечай, Міл!

— На цьому і зіграв. Казав: ми з одного дерева, одне ціле…

— Добре. Відрубаю від тебе ту гілку!

— Ні! Не треба!

Сікорський дивиться на мене іронічно.

— Любиш його?

— Любов — привілей вільних, — бурмочу. — А я хіба вільна? Я… в «Кресалі».